:: Оголошення про семінари

:: Матеріали семінарів

:: Статті та монографії

:: Наукові переклади

:: Термінологічні дослідження

:: Класичні першоджерела

:: Аспірантура

:: Інтернет-ресурси

 

Тези

Всеукраїнської науково-теоретичної конференції

“Випадковість у сучасному світі:

діалог науки, релігій, культур”

“ОНТОЛОГІЯ ТА ЕПІСТЕМОЛОГІЯ ВИПАДКОВОСТІ”

 

Ольга Алієва (Слов’янськ) Випадковість як умова розвитку системи у синергетиці.

Геннадий Аляев (Полтава) Иррациональность бытия в онтологии «непостижимого»

Степан Вовк (Чернівці) Способи наукової репрезентації випадковості та імовірнісний стиль мислення

Олександр Вознюк, Микола Козловець (Житомир) До проблеми раціоналізації ірраціонального, імовірнісного аспекту реальності

Ірина Григорків (Чернівці) Синергетичне розуміння випадковості

Ирина Гуркало (Одесса) Субъект как зачинатель новой парадигмы в условиях дискурса

Вікторія Дранник (Київ) Онтологія і епістемологія випадковості: випадковість і межі передбачуваності

Віктор Заглада (Житомир) Про розвиток природничонаукових уявлень про випадковість

Світлана Куцепал (Полтава) Раціональне та ірраціональне в епістемології Ж. Дельоза

Микола Ожеван (Київ) Фундаментальний характер випадковості у контексті антропних принципів

Виктор Окороков (Днепропетровск) Геометрические закономерности трансформации хаоса (к проблеме взаимосвязи движения и точки)

Олег Пунченко, Анна Сакун (Одесса) Философская критика как духовно теоретическая форма объяснения природы случайностей

Владимир Ратников (Винница) Случайность и послелапласовские трансформации детерминизма

Марина Савостьянова (Севастополь) Необходимость и случайность в парадигмальной науке

Віолетта Скиртач (Слов'янськ) Хаос і становлення: конструктивні та деструктивні виміри

Иван Цехмистро (Харьков) Природа вероятности: физически-причинная и структурно-логическая

Вениамин Цыкин (Суми) Конструктивная роль случайности

Святослав Черкасов(Винница)Логико-гносеологический анализ формирования вероятностных знаний

Вадим Чуйко (Київ) Феноменологічна концепція когнітивної діяльності як наслідку усвідомлення незнання

Олександр Швирков (Суми) Про необхідну умову можливості моделювання інтелектуальних процесів

 

“ВИПАДКОВІСТЬ У СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ КОНТЕКСТІ”

 

Анна Бородецкая (Одесса) Свобода игровой необходимости

Любов Гончар (Вінниця) Примирення віри і знання в сучасному християнстві

Людмила Горохова (Житомир) Обмежений характер розуміння свободи як пізнаної необхідності

Виталий Даренский (Київ) Диалог как синергия смыслов

Ірина Завальнюк (Житомир) Есхатологія як світоглядна домінанта Церкви адвентистів сьомого дня

Андрій Зуєв (Умань) „Свобода” і „випадковість” в знаково-інформаційному світі

Лев Игнатов (Винница) Случайность, необходимость, приоритетность: особенности их взаимосвязей в экономике

Віталій Карпенко (Суми) Необхідність і випадковість в теорії ноосферогенезу

Наталія Ковтун (Житомир) Архетип як інваріантна форма духовного життя

Костянтин Кротов (Вінниця) Розум науковий і розум релігійний: істина в першій інстанції

Ірина Максимова (Черкаси) Віра розуму наукового і віра розуму релігійного: Чи є відмінності?

Леонід Мозговий, Олександра Соколова (Слов'янськ) Випадковість в контексті філософської антропології

Вардгес Погосян (Славянск) Социальные события и процессы. Вариативность и нелинеарность

Вадим Слюсар (Житомир) Випадковість у процесі самореалізації особистості

Михайло Тофтул (Житомир) Феномен ?необхідність – випадковість? і виникнення людського мислення

Оксана Чаплінська (Житомир) Розуміння волі в українському неоромантизмі кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Ольга Цымбал (Винница) Случайность и свобода в гуманитаристике

Руслан Шмат (Житомир) Реалізація принципу справедливості і випадковість

 

1. ОНТОЛОГІЯ ТА ЕПІСТЕМОЛОГІЯ ВИПАДКОВОСТІ

 

Ольга Алієва(Слов’янськ)

Випадковість як умова розвитку системи у синергетиці.

У першій половині філософії ХХ ст. існували дві протилежні точки зору щодо еволюції: з одного боку біологічні системи еволюціонують в напрямку самоорганізації й ускладнення, а з іншого – закриті, ізольовані системи класичної термодинаміки еволюціонують в напрямку самодезорганізації. З виникненням термодинаміки відкритих систем нерівноважних процесів ізольовані, закриті системи поступилися місцем відкритим системам, які можуть взаємодіяти з навколишнім середовищем за допомогою обміну речовиною, енергією та інформацією. В 60-70-і роки двадцятого сторіччя формуються основні уявлення про принципи й механізми самоорганізації. Найбільшу роль тут відіграли надбання І.Пригожина та Г.Хакена. Вони досліджували явище самоорганізації з двох точок зору. І.Пригожин – спираючись на принципи дисипації або розсіювання енергії та виникнення порядку з хаосу або відсутність порядку. Тому його підхід часто характеризують як концепцію дисипативних структур. Г.Хакен почав вивчати їх з погляду на взаємодію елементів, які призводять до кооперативної або колективної їх поведінки. Процес такої кооперативної взаємодії та теорію, яка їх вивчає, він пізніше назвав синергетикою. При подальшому розвитку попередній порядок руйнується, у встановлених зв'язках між елементами відбуваються зміни, і його місце займає новий спонтанний порядок, з'являється нова динамічна структура.

Дослідження синергетики довели, що противага цілого та частин в значній мірі не має сенсу, адже виникнення упорядкованого колективного руху свідчить про те, що тут ціле відображає якості частин, а частини в свою чергу відображають особливості цілого. Така взаємодія частин в рамках цілого має виключно діалектичний характер і не наголошує на зведенні цілого до частин. Синергетика встановила, що взаємодія системи й середовища призводить до нерівноважності системи й виступає як вирішальний фактор для виникнення когерентної, узгоджено поведінки елементів, підсистем та частин системи, в наслідок чого виникає нова структура. В цьому сенсі синергетика розвиває й доповнює багато положень системного підходу.

Реальні процеси розвитку завжди пов'язані з переходом від простого до складного, від старого до нового, від усталеного до неусталеного. Діалектичний взаємозв'язок простого та складного проявляється в тому, що структура системи змінюється в процесі розвитку. Як наслідок, система повинна розглядатись з динамічної, а не статичної точки зору. Перехід від старого до нового, з точки зору синергетики, пов'язаний з незворотнім характером процесів і, звичайно, веде до появи поняття про спрямування часу («стріли часу») , яке було відсутнім в класичній науці. Діалектичний взаємозв'язок усталеного до неусталеного проявляється в тому, що стабільність та рівновага, що встановлюються, створюють необхідні передумови для існування та функціонування певної конкретної системи. Проте перехід до нової системи та її розвиток в цілому неможливі без ліквідації попередньої рівноваги, усталеності та однорідності.

Дослідження синергетики довели, що випадкові явища та процеси взаємодіють один з одним, в результаті чого виникає необхідність, яка в науці існує в формі стохастичних або ймовірно-статистичних законів. Отже, відношення між випадковим та необхідним в процесі самоорганізації не зводиться тільки до констатування їхнього взаємозв'язку, тому що порядок виникає через його відсутність, відсутність порядку в останній час розглядають як доволі складну й заплутану форму порядку.

Самоорганізація висвітлює процес розвитку різноманітних форм матеріальних систем, починаючи від найпростіших явищ і неорганічної природи, і завершуючи процесами в живих системах.

Будь-який процес розвитку може відбуватися лише у відкритих системах, які взаємодіють з навколишнім середовищем. Як наслідок, відкриті системи, за наявності певних умов, можуть самоорганізовуватись, в той час, як закриті системи за будь-яких умов мають можливість лише самодеорганізовуватись.

Завдяки таким новим результатам синергетики поступово зникає попереднє протиставлення неживої матерії живій, а виникнення життя вже не розглядається як результат напрочуд рідкої й випадкової комбінації необхідних для цього умов і факторів.

Відкритість системи – це ще недостатня умова для її самоорганізації. Іншою важливою вимогою самоорганізації є необхідність знаходження системи в достатній віддаленості від центру термодинамічної рівноваги. В іншому випадку система буде прагнути стану максимальної відсутності порядку.

На кожному етапі розвитку самоорганізація набуває специфічних рис. Чим вище за еволюційним розвитком знаходиться система, тим більше вимог ставиться до умов її виникнення, і тим складнішого характеру набувають процеси, які в ній відбуваються (разом з загальними вимогами необхідно враховувати безліч інших умов, які визначаються природою відповідних систем, та детально аналізувати їх в конкретних умовах ). 

Враховуючи те, що будь-який розвиток завжди пов'язаний з виникненням нового, джерелом та його вихідним пунктом є поява випадковостей.

Випадкові відхилення системи спрямовують її подальший розвиток. Вирізняльною рисою відкритих нерівноважних систем є процес поступового накопичення та посилення випадковостей, що, в решті решт, призводить до попереднього порядку і структури і тим самим сприяє самоорганізації її елементів і, як результат, виникненню нової системи з новою структурою.

Визнання існування випадковостей у світі дає можливість по-новому підійти і до вирішення проблеми часу. Нове уявлення про час, яке з'явилося саме в синергетиці, враховує значення випадковостей. В умовах, коли система поводить себе випадково, в процесі її опису можна розрізнити минулий і майбутній стан, а, як наслідок, стверджувати про незворотність часу.

Незворотність, неусталеність та нерівноважність є більш фундаментальними якостями для еволюційних систем нашого Всесвіту, ніж їхня усталеність та рівноважність, які характеризують лише певні стани та моменти їхнього розвитку.

Література:

1. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. – М.:Прогресс, 1986.

2. Саймон Г. Науки об искусственном.- М., 1982. 

3. Пригожин И. Природа, наука и новая рациональность. – М.; Знание, 1991. 

4. Хакен Г. Синергетика. – М, 1983.

Геннадий Аляев (Полтава)

Иррациональность бытия в онтологии «Непостижимого»

В онтологии и философии религии Семёна Франка ведущую роль играет понятие конкретной металогической реальности, через которое раскрывается сущность бытия как всеединства. Собственно, говорить здесь о «понятии» не вполне корректно, поскольку определяющей характеристикой этой реальности является иррациональность, точнее – «нераздельное единство рационального и иррационального» [2, с. 234]. Улавливаемое в понятиях содержание металогической реальности, с одной стороны, безусловно, укоренено в самом бытии, однако с другой – рационально-определимые содержания утрачивают момент конкретности бытия, которое «само по себе не совпадает ни с каким комплексом определённостей» [2, с. 235].

Иррациональность здесь совсем не тождественна нерациональности или неразумности (можно вспомнить в этой связи теологическое различение, которым активно пользовался Лейбниц, того, что превышает разум, и того, что противоречит разуму [см.: 1, с. 91, 111]). Иррациональность, или конкретность бытия раскрывается С. Франком через такие его характеристики, как трансдефинитность, индивидуальность, трансфинитность, становление, потенциальность и свобода.

Трансдефинитное в реальности есть то, на что направляется отвлечённое познание, но что никогда не может быть им освоено в системе понятий. Этот предел отвлечённого знания не означает непознаваемости как таковой, поскольку конкретная реальность не является чем-то абсолютно запредельным познающему субъекту – наоборот, она настолько близка ему, насколько это вообще возможно, – он сам есть эта реальность. Бытийность сознания в онтологической гносеологии С. Франка является первичным источником живого знания и противоядием всяческому агностицизму. Однако в рациональном познании можно лишь касаться металогического существа реальности, улавливать его, истолковывать – но невозможно вполне адекватно овладеть им. Реальность как нечто трансдефинитное есть «нечто большее и иное, чем всё, что мы можем познать в ней» [2, с. 236].

Индивидуальность реальности является характеристикой её как целого, и одновременно каждого частного её отрезка. С. Франк при этом не отрицает логического реализма, рассматривая общее как объективное, а не субъективное единство. Но это общее так же конкретно, как и единичное, поэтому «в конкретном содержании реальности безусловно отсутствует множественное число» [2, с. 237]. Обобщение как инструмент рационального познания охватывает «внешний слой или облик реальности» – и в этом смысле, т. е. постольку, поскольку не отрывается от реальности вовсе, имеет безусловную ценность. Однако абстрагирование, «отвлечение» от индивидуального, делая вообще возможным понятийное знание, одновременно дистанцирует его от конкретной реальности, основоположным признаком которой является «непонятное» существо единичного как неповторимо индивидуального.

Трансфинитность металогической реальности выводится С. Франком вполне логическим путём из известного понимания определения как ограничения. Трансдефинитность, т. е. неопределённость реальности, тем самым, логически означает её безграничность. И наоборот – сущность бытия как трансфинитного «состоит в том, что оно есть единство определённости и неопределённости» [2, с. 243]. При этом, однако, безграничность характеризует реальность не столько как «нечто большее и иное», чем всё мыслимое, сколько как «нечто большее и иное, чем всё, что оно как бы в готовом, законченном виде уже есть» [2, с. 243]. Русский философ прямо воспроизводит идею Кузанца о бытии-возможности, говоря о бытии как сущей возможности того, что оно не есть, как реальности, всегда переливающейся через свои собственные края.

Становление или временность реальности в иной форме обнаруживает этот же момент «переливания через край», «выхождения за пределы самого себя», присущий бытию как целому и каждому конкретному сущему. При этом время как изменение так же непостижимо, как и вечность – «оба они превосходят всё завершённое, определённое и выходят за его пределы» [2, с. 246]. Отметим, что в характеристике становления непостижимость бытия особенно выразительно выступает не в качестве гносеологического вывода, а как «момент нашей самой будничной жизни». Впрочем, и во всех остальных характеристиках металогическая реальность у С. Франка не является продуктом философской рефлексии, а «присутствует во всяком отрезке бытия, во всякой частной реальности».

Обобщающей все предыдущие характеристикой иррациональности бытия выступает потенциальность, сущая мочь. «Возможность», таким образом, принадлежит не рефлексии, а бытию – как говорил Аристотель, «бытием в возможности обладает и то, чего ещё нет: ведь возникает то, чего нет, но не возникает то, бытие чего невозможно» [«Метафизика» III 6, 1003 а, 4–6]. «Если в бытии есть становление, – продолжает С. Франк, – то бытие есть нечто большее и иное, чем всё, что уже наличествует в готовом виде, – а именно, оно есть и то, что ещё будет или может быть» [2, с. 247].

Творчество, таким образом, трактуется русским философом онтологически – его источник находится в самом бытии, – однако оно при этом совсем не сводится к механической причинности. С. Франк решительно выступает против понимания бытия как «консервативной системы» (А. Риль). Всё возникающее «следует» не из уже ставшего «определённого» бытия, а из трансфинитного существа реальности, из неопределённой потенциальности. При этом пределы конкретного творчества определены конкретной причинной связью; однако рационально-научное объяснение каждого явления без остатка совокупностью всех привходящих условий является не более чем рабочей гипотезой – с философской точки зрения «исчерпывающее объяснение любого конкретного явления «определёнными» основаниями остаётся невозможным» [2, с. 251].

Потенциальность, таким образом, рассматривается как свобода в самом широком смысле – как момент динамичности всего конкретно-реального. С. Франк прямо ссылается здесь на хаос («Ungrund») Якова Беме, разделяя, однако, динамизм неопределенности, беспорядочности, и динамизм определения, упорядочения. В этом неразрывном двуединстве, по С. Франку, и состоит существо первичной свободы. Необходимость означает оформленность бытия; иррациональное же, как субстрат бытия, динамически-активно, есть потенциальность, «творческая мочь совершающегося в глубинах неопределённости определения». Таким образом, «бытие как целое может быть понято только как трансрациональное единство рациональности и иррациональности, т. е. необходимости и свободы» [2, с. 254]. Момент иррационального в бытии является источником непостижимости в себе реальности – это, однако, непостижимость такого рода, о которой когда-то сказал Лейбниц: «Истина может быть непостижимой, но она никогда не бывает настолько непостижимой, чтобы можно было сказать, что её совершенно не понимают» [1, с. 123].

Литература:

Лейбниц Г. В. Опыты теодицеи о благости Божией, свободе человека и начале зла // Сочинения в 4 т. – М.: Мысль, 1989. – 554 с.

Франк С. Л. Непостижимое. Онтологическое введение в философию религии // Сочинения. – М.: Правда, 1990. – С. 181–559.

 

Степан Вовк (Чернівці)

Способи наукової репрезентації випадковості 

та імовірнісний стиль мислення

Нині загальноприйнятою тезою або твердженням стала та думка, що кожному історичному періоду в розвитку науки властиві свої ідеали наукового знання та методологічні підходи до предметно-змістовного осмислення багатомірно-цілісної дійсності (Реальності). Яка роль, місце і значення випадковості в динаміці розгортання різноякісних, багатофакторних процесів такого осмислення? Однозначної відповіді на дане питання принципово не може бути. Коротко обґрунтую цей висновок, торкаючись природи й характеру синергетики як нової парадигми. Специфічною «больовою точкою» тут по праву є всебічне розкриття місця і ролі останньої в історико-культурній зміні способів (стилів) наукового мислення, філософсько-методологічних основ світобачення.

У зв’язку з цим слід зробити таку заувагу: стилі мислення і способи світобачення Сходу і Заходу межово різні, предметно несумісні та змістовно незводимі одні до других в багатомірно-цілісному дослідницькому колі. 

З цієї позиції в класичній науці Нового часу панував жорстко детерміністський (однозначний) стиль мислення, «одномірні» (однобічні) способи світобачення. Тоді як в розвитку релігії, філософії і науки Сходу – випадковість виступає в ролі активного чинника світобачення та світорозуміння в предметно-цілісній, «живій» системі «Небо-Людина-Земля», Природу, структуру й сутність якої здатний реально відобразити лише цілісний багатомірний світогляд. Чи можна плідно й конструктивно здолати цю якісну безодню між способами світобачення, світовідчуття і світорозуміння Сходу і Заходу в рамках різних стилів мислення? Коротко відповідь на нього побудую в плані такого роз’яснення цієї безодні як взірцевої моделі предметного мислення.

У класичній європейській науковій парадигмі ідеалами наукового знання виступали лінійність, простота, повне виключення невизначеності (або випадковості). Вчені намагаються одержати будь-які результати на тлі дії однозначних динамічних законів шляхом «підгонки» досліджуваних явищ і процесів під дах відповідних способів наукової репрезентації взаємодії цих законів. Звідси – жорстко детерміністська картина світу, яка предметно скристалізована у так званому лапласівському детермінізмі. Що ж реально відбувається? 

Уже звична побудова дослідниками недопустимо спрощених (однобічно-хибних) теоретичних схем, в яких із розгляду виключається ціле поле важливих факторів (характеристик), скажімо, таких як час і випадковість. Ось чому ще й донині предметно не переосмисленими є багато норм, стереотипів й цінностей орієнтованого в цьому дискурсі «класичного розуму», яких не позбавився сучасний науковий пошук-стереотипів лінійного мислення. Так, багато дослідників все-таки серйозно не розкривають природу й структуру хаосу якби глибокого деструктивного начала світу в рамках однобічно-лінійної схеми «порядок-хаос-безпорядок», яка інерційно зберігає в собі уявлення міфологічного мислення (предметно цілісного у своїй основі) про хаос як незрозумілу безодню, котра веде в нікуди. У зв’язку з цим, випадковість ретельно виганяється із смислу і змісту наукових теорій. Фактично – це супутній, що не має принципового значення, фактор. 

Випадковості незвично і не впливають, і забуваються, і не залишають певного сліду у загальному потоці протікання подій природи, науки, культури. При цьому життєвий світ людини неправомірно (і знову ж однобічно) розглядується як такий, що не залежить від динаміки розвитку як «нижніх» рівнів буття, так і малих впливів космосу. Ясно, що нестійкість і нерівноважність у такому розумі – це лише окремі концептуальні упущення, які можуть і повинні бути ефективно подоланими. Крім того, все це є дещо негативне, руйнівне, яке відхиляє нас від магістрального шляху розвитку. А насправді, процеси у світі – зворотні у часі й лінійно передбачувані на нескінчену його тривалість. 

Закономірно виникають питання: яка ж природа й характер, структура й сутність самого розвитку? Відповідь на них надзвичайно спрощена і далека від реальності. У якому розумінні? У тому, що розвиток розуміється як лінійний, послідовний і без альтернатив. Пройдене має, як правило, лише історичний інтерес і предметне значення. Альтернативи – це тільки випадкові відхилення від магістральної течії, які підкорені їй та у повному обсязі визначаються об’єктивними законами універсуму. Окреме і «цілісне» з’єднуються таким чином, що всі альтернативи предметно поглинаються магістральною течією подій. Тим самим світ – жорстко однозначне переплетіння причинно-наслідкових зв’язків. Водночас причинні ланцюги мають лінійний характер, а наслідок або тотожний причині, або в певній мірі пропорційний їй. По них хід розвитку можна необмежено прорахувати в минуле і майбутнє. Сучасне визначається минулим, а майбутнє – сучасним і минулим. Саме таким і було лінійне уявлення про функціонування багатофакторних, складноорганізованих систем. Спрощення тут досягає свого апогею в тому сенсі, що зовнішній управляючий вплив є лінійно-однозначним щодо одержання бажаного результату.

Бурхливий розвиток у ХІХ ст. статистичних теорій (теорії азартної гри, теорії помилок вимірювань, статистичної фізики і т.д.) здійснюється як перехід до імовірнісного стилю наукового мислення. Становлення і розвиток квантової механіки на початку ХХ ст. завершує корінний        поворот до нової картини світу, в якій імовірність та статистично-імовірнісні закономірності, а тим самим категорія випадковості займають своє чільне місце. Все це, у свою чергу, стає предметно іншим джерелом, якісно новим способом переходу до некласичної науки, нової некласичної (багатофакторної) методології і світогляду, радикального переосмислення того однобічного переконання класичної науки, що випадковість – це тільки незнання (неповнота наукового знання!) досліджуваних явищ і процесів. По-новому осмислюється її структура, розробляються різні типи даного феномену: абстрактно-математичні, статистико-верифікаційні, дискретно-неперервні,  стрибкоподібні та ін. 

Дихотомічний стиль мислення продовжує зберігатися і навіть (в окремих напрямних) зміщувати акценти в нарощуванні його фіктивного методологічного потенціалу. Хоча і було усвідомлено, що випадковість і невизначеність закорінені в самій природі речей, однак статистичні закономірності (уже не розглядаються як «будівельні ліси») продовжують сприйматись як дещо тимчасове і перехідне, яке з розвитком пізнання людської практики обов’язково зміниться установленням динамічних закономірностей. Цікаво, що коли статистичні теорії одержали майже пріоритетне визнання, з’являється інша полярність (альтернативність) – тенденція розглядувати статистичні закони (закономірності) як більш фундаментальні (однобічна реалізація багатофакторної парадигми), котрі дають нам більш глибоке і всеохопне знання, ніж динамічні.

На жаль, таке однобічне, предметно-змістовне заблудження не стало новим джерелом докорінного переосмислення природи й характеру інтуїтивно-звичного дихотомічного стилю мислення. Я маю на увазі те, що фактично здійснюється поступовий перехід  до системного стилю мислення та системно-структурного підходу, які традиційно не відміняють імовірнісне бачення світу, а предметно доповнюють їх (з позиції більш загальної «дихотомічності») такими суттєвими факторами, як системність, складність, ціленаправленість, але тільки не цілісним світобаченням і світорозумінням Багатомірної Реальності, Єдиного. На такій абстрактно-теоретичній і логіко-математичній основі виникає синергетична наукова парадигма. Сама синергетика може розглядатися як закономірний етап некласичної науки у напрямку побудови загальних теорій соціоприодних систем логіко-понятійного і філософсько-методологічно-світоглядного типу. Головне їх призначення – зробити систематичним і динамічно змінним творчий діалог (полілог) філософій і культур Сходу і Заходу. Саме в цьому розумінні синергетика і несе в собі ще не розкрите в повному обсязі дещо багатомірно-цілісне й предметно нове. Її розвиток як раз і орієнтується на розробку загальної теорії самоорганізації – нового світопізнавального пізнання цього «дещо», тобто на основі багатофакторного синтезу складності, нелінійності, невизначеності і випадковості у детермінації та функціонуванні соціоприродних систем. 

Все це веде до суттєвих змін у стилі наукового мислення у напрямку пошуку нових уявлень про організацію і самоорганізацію та їх механізми. Причому однобічні підходи тут взагалі недієздатні, наприклад, з точки зору співвідношення ентропії-негетропії. Чому? Бо реальний світ – це світ відкритих нелінійних систем. Тому для нерівноважних систем, що самоорганізуються, І.Пригожин вводить принцип мінімізації виробництва ентропії, тобто переходу систем в стан з «найменшою дисипацією» [2,с.103]. В силу такої однобічності даний принцип має, справді, мізерне філософсько-методологічне значення. Зокрема, він порушується для нестаціонарних структур, які швидко розвиваються за рахунок інтенсивного «випалювання» середовища – виробництва ентропії, росту хаосу на мікрорівні, котрий проявляється у вигляді макроскопічних дисипативних процесів. Такого роду парадоксальність переконливо свідчить: для нелінійного світу традиційна екстраполяція однофакторних підходів у нього – предметно недопустима і змістовно шкідлива при будь-якому розширенні класичних принципів за рахунок підгонки класичної мови до розуміння нелінійної динаміки. Тому не можна погодитися з тією думкою Н.Вінера, що нелінійна система може досліджуватися так, як нібито це була «лінійна система з параметрами, які повільно змінюються». 

Предметно конкретизувати цей перехід, а тим більше аргументовано довести такого роду зведення в принципі неможливо, і насамперед, якісно. У зв’язку з цим, квазікласичними є уявлення щодо формулювання основних взірців синегетичного мислення як нелінійного. По-перше, як спосіб світобачення і стиль мислення синергетика виросла на ґрунті детерміністського та імовірнісного стилів наукового мислення. По-друге, неясно як вона в собі несе предметні смисли того і другого. По-третє, синергетичний стиль мислення не може нині виступати в якості стиля мислення постнекласичної науки (це лише словесне випереджання розуміння сутності сучасного етапу наукового пізнання). По-четверте, він не є своєрідним синтезом «позитивних елементів» детерміністської й імовірнісної парадигми як предметно різних рівнів розвитку і самоорганізації нелінійних систем (рівня розуміння її як цілісності та рівня розуміння її елементної побудови). Це просто «релікт» механістичного бачення світу і не більше. По-п’яте, в дискурсі такого розуміння предметна новизна синергетичного світобачення ще не стала джерелом вивчення і розкриття багатомірного характеру природи нелінійного мислення як сучасного світопізнавального засобу.

У будь-якому разі, дослідники при розв’язанні такого роду фундаментальних міждисциплінарних проблем не можуть обмежитись лише радикальною критикою класичних стереотипів мислення чи суттєвою переробкою багатьох елементів системного і кібернетичного мислення. Це тільки підготовча фаза входження наукового пізнання в період інтенсивної розробки способів репрезентації цілісності феномену випадковості у синегетичному світобаченні в полі можливих шляхів розвитку відкритої нелінійної системи (середовища), іманентно заданими властивостями цієї системи (середовища). Саме ця фаза дозволить нам коректно окреслити головні напрями цілісного синергетичного світобачення, розробляти нетрадиційні, незвичні ідеї і уявлення, ціленаправлено повертати метастабільний кристал знання потрібними нам сторонами, гранями і зв’язками. 

Пізнання динамічного розвитку цілого базуватиметься на всебічному збагачені різних дисциплін (сфер знання) шляхом конкретизації невизначеності на базі її самої за допомогою концентрації філософських, загальнокультурних і навіть міфологічних смислів у розв’язанні чисто наукових проблем. Для цього синегретику прийдеться занурити в середовище спадку людської культури, висвітлити нелінійну систему знання під кутом предметної альтернативності світоглядних і культурних традицій Сходу і Заходу. Це дозволить вченим рішуче відкинути загальноприйняті стереотипи лінійного мислення, зробити доступними і зрозумілими основні ідеї, принципи, уявлення і моделі синергичного дискурсу і нарешті, з багатомірно-цілісних позицій глибоко осмислити зміст і сутність цих чинників у міждисциплінарних наукових синтезах.

Література:

1. Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Основания синергетики. Режимы с обострением, самоорганизация, темпомиры. – СПб.: Алетейя, 2002. – 414 с.

2. Пригожин И. От существующего к возникающему: время и сложность в физических науках. – М., 1985.

 

Олександр Вознюк , Микола Козловець (Житомир)

ДО ПРОБЛЕМИ РАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ІРРАЦІОНАЛЬНОГО, ІМОВІРНІСНОГО АСПЕКТУ РЕАЛЬНОСТІ

Сучасна наука й філософія як форми суспільної свідомості оперують ймовірними, потенційно-можливими категоріями  та ґрунтується на певних ірраціональних принципах, у які вірять. Як писав академік Л.С.Берг, головний постулат, з яким природознавець підходить до розуміння природи – це той, що в природі взагалі є сенс, що її можливо осмислити і зрозуміти, що між законами мислення, з одного боку, і ладом природи, з другого, є деяка передвстановлена гармонія; без цього мовчазного припущення ніяке природознавство неможливе.

Можна сказати, що в науці й філософії віра у певну закономірність покладається біля витоків руху думки, оскільки мова науки – це логіка, яка як сутність, що все принципово доводить, сама базується на аксіомах, що мають “логічний імунітет”.

З цією обставиною пов’язаний відома обмеженість логічного мислення, оскільки повне логічне обґрунтування всіх без виключення положень будь-якої теорії принципово неможливо. Про це доводить теорема неповноти К. Гьоделя, яка говорить, що у достатньо багатій формалізованій мові є істинні твердження, які принципово неможливо довести (чи заперечити) за допомогою засобів, що формалізовані у межах цієї мови.

Ця обставина виявляє проблему реальності світу. Як визнає матеріалістична філософія, істина про реальність світу не є прерогативою теорії, але здорового глузду. Таким чином, питання про реальність нашого світу не входить у прерогативу чистої теорії (Р. Карнап). Як писав В. Гейзенберг, значення всіх понять і слів, що утворяться за допомогою взаємодії між світом і нами самими, не можуть бути точно визначені, тому шляхом тільки раціонального мислення не можна прийти до абсолютної істини.

Ось чому зараз у науці актуальним є пошук окрім логічних і позалогічних, ірраціональних, імовірнісних критеріїв раціонального знання, що формують ґрунт для концептуалізації парадоксального принципу єдності світ та потребують докорінної переоцінки наукових “цінностей”. Це, у свою чергу, передбачає, перш за все, інтеграцію науково-теоретичного та релігійно-міфологічного способів пізнання світу, розробку нових системних універсалій, концептуалізацію нових узагальнень, розвиток нової наукової парадигми.

Дослідження світу під кутом зору цієї нової наукової парадигми І. Прігожина, Р. Шелдрейка, А. Янга, Ф. Чу, Д. Бома, К. Прібрама, Ф. Капри, Ст. Грофа, В. П. Казначєєва та ін. створює ситуацію, коли західна наука наближається до зсуву парадигми... зсуву, який змінить наші поняття про реальність та людську природу, який перекине міст через пролом між стародавньою мудрістю та сучасною наукою, примирить східну духовність із західним догматизмом.

Поява нової наукової парадигми була викликана цілим рядом наукових відкриттів, що не укладалися в прокрустове ложе класичних уявлень. Виявлені на початку ХХ століття Б.Расселом, Ж.Рішаром, К.Греллінгом, А.Ейнштейном й іншими антиномії пізнання та парадокси буття поставили під сумнів правомірність існування фундаментальних понять найбільш “точних” наук, таких як логіка та математика. Принцип “самоочевидності” наукових аксіом виявився недостатнім стосовно відкрившихся протиріч та принципових неузгодженостей в основах математичної теорії множин, стосовно результатів, отриманих в області неевклідових геометрій та нетрадиційних логічних систем, стосовно парадоксів корпускулярно-хвильових властивостей світла й ін. Дослідники дійшли висновку, що пряме сприйняття буття, котре втілюється в абстрактних поняттях та законах, виявляє зневагу деякими боками реальності, при описі котрої наука втратила якусь глибинну сполучну ланку, а такі незвідні один до одного феномени, як матерія і свідомість можуть бути лише вкладеними одна в одну проекціями більш фундаментальної сутності.

Парадоксально-ірраціональний, імовірнісний аспект науки й філософії певним чином узгоджується з парадоксами логіки як науки, що зумовлює пошуки нових логічних мов: виявляється, що між логічними твердженням та запереченням  можливе дещо третє, яке їх інтегрує. При цьому сама Істина постає “єдністю протилежностей” (С. Б. Церетелі), а логіка як наука з класичної двозначної перетворюється на тризначну (багатозначну), що дає підстави для постулювання тризначної культури та філософії, а також для для “закону виключного четвертого”, яким Г. Рейхенбах заміняє закон виключного третього (згідно з законом виключного четвертого кожне твердження повинно бути чи істиним, чи хибним, чи невизначеним, четвертої можливості немає), будуючи тризначну логіку (істина – неправда – невизначеність) з метою подолати деякі філософські та логічні труднощі в кватновій механиці, що призвело до формування особливою логіки квантової механіки, в якій використовуються такі значення, як невизначеність, вірогідність.

Парадоксальний аспект науки втілюється у некласичних (багатозначних, модальних, імовірнісних і т.д.) логіках. Тут доречно привести одну з таких логік – індійську, де в сфері відносин логічних термінів твердження і заперечення виявляються чотири логічно рівнозначні альтернативи: або твердження; або заперечення; і те, і інше одночасно; ні те, ані інше. Дану логіку Ю. А. Урманцев використовує для аналізу “філолофсько-світоглядних переваг”. Тут можна говорити про чотири альтернативи в плані співвідношення категорій суб’єктивного й об’єктивного (матеріального й ідеального):

1) Суб’єктивну реальність як єдино можливу визнають соліпсисти (йогачари, Брюне, Беркли й ін.).

2) Об’єктивну реальність як єдино можливу визнають вульгарні матеріалісти, “наукові матеріалісти”, чарваки, Демокріт, Бекон, Маркс, Енгельс, Ленін і ін.

3) Обидві ці реальності як незвідні одна до одної, як взаємно паритетні визнають дуалісти (саутрантики, картезіанці).

4) Існування обох реальностей заперечують мадх'ямики.

Ці чотири фундаментальні стани можна зіставити зі схемою “гносеологічно-світоглядних переваг” згідно Ю. А. Урманцеву, який використовує принцип “чотирьох альтернатив” для класифікації підходів до вирішення основного питання філософії: 1) або суб’єктивна реальність є первісною; 2) або об’єктивна; 3) або перша та друга одночасно; 4) жодна з них. Принцип чотирьох переваг виявляється і в тому, що порівняння релігія та філософія показують, що Думаючий може вважати себе смертним, безсмертним, одночасно смертним та безсмертним (реінкарнація) чи навіть неіснуючим (буддизм).

Таким чином, ірраціональний, імовірнісний аспект науки може знайти певну раціоналізацію на рівні логіки як мови науки.

 

Ірина Григорків (Чернівці)

СИНЕРГЕТИЧНЕ РОЗУМІННЯ ВИПАДКОВОСТІ

Проблема випадковості в сучасній філософії науки знову набуває актуальності. Вона є однією з тих, які здатні змінити наші уявлення про загальнонаукову картину світу. Як показують останні публікації, випадкові, ймовірні явища відіграють у ній фундаментальну роль. 

Випадковість є феноменом, який потребує ґрунтовного дослідження, оскільки виходить за межі відомого, закономірного, загальноприйнятого. Випадковим прийнято вважати те, що виникло внаслідок неповторного збігу обставин, або унікального переконструювання вже відомого. Випадковість позначає прояв явищ, подій, властивостей і т.ін. там, де вони абсолютно не очікуються. 

Роль і значення випадковості були об’єктом досліджень Є.Князєвої, С.Курдюмова, М.Мойсеєва Г.Ніколіса, І.Прогожина, Ю.Сачкова, В.Свириденка, І.Стенгерс і багатьох інших. І хоча сучасне мислення долає класичне розуміння випадкового як елемента доконечності, цей стереотип є домінуючим у свідомості більшості вчених, які звертаються до змісту категорії “випадковість”.

Сам термін “випадковість” має чимало визначень – від класичного розуміння випадковості як часткового прояву закономірності, доконечності, того, що ще не до кінця розкрите, з’ясоване, зрозуміле, до інтерпретації випадковості як істотно конструктивного чинника процесів розвитку та самоорганізації в синергетиці. “У відкритих нелінійних середовищах (а такі типові у світі, в якому ми живемо) мала дія, флуктуація, випадковість можуть призводити до істотного результату. Мала флуктуація може розростись у макроструктуру” [1, с.18].

Сьогодні статус випадковості розглядається по-новому. Вона розуміється в декількох аспектах. По-перше, випадковість – те, що з’явилося, трапилося де-небудь за збігом обставин, тобто неочікуванно, несподівано, ненавмисне. По-друге, вона розуміється як та подія чи явище, що виникли без певних видимих на то причин, раптово. По-третє, випадковість – те, що буває чи трапляється непостійно, інколи. По-четверте, це неіснуючий, неістотний чинник, яким можна за даних обставин знехтувати. І нарешті, по-п’яте, випадковість – те, що може статись або ж не статись, або по-різному відбутися. Предметом нашого аналізу буде саме останнє розуміння випадковості.

Зараз ми вже не схильні вважати, ніби фундаментальні закони природи пов’язані з доконечністю та незворотністю. Синергетика визнає факт істотності, масштабності флуктуацій, раптових і несподіваних явищ. “Випадковість – механізм “переключення” (зміни) різних режимів руху системи, переходу в ході еволюції від однієї відносно стійкої структури до іншої” [1, с.29].

Флуктуації – відхилення чи випадковості – характерні для складних нелінійних систем, які постійно розвиваються. Вони чергуються зі станами стабільності та передбачуваності. Коли ж еволюціонуюча система досягає стану нестабільності, будь-яке найменше відхилення від середніх допустимих величин на мікрорівні здатне спричинити зміни на макрорівні. “Найновіші дослідження показали, що в кожному мільярді теплових фотонів, які перебувають у безладі, є принаймні одна елементарна частка, здатна стимулювати у цій множині фотонів перехід до впорядкованої структури” [4, с.50]. У точці біфуркації така система-структура “обирає” між напрямами, у межах яких відбуватиметься подальша її еволюція. І як уже було зазначено, в нелінійних системах такий вибір здійснюється під впливом випадкових чинників. Біфуркація, точка крайньої нестабільності, нестійкості є тим станом системи, коли її складники випадково й хаотично утворюють упорядковані структури. Це показує, що “джерелом порядку є неврівновагість. Неврівновагість є тим, що породжує “порядок із хаосу” [5, с.357].

Отже, для появи флуктуацій у системі потрібна нестабільність, яка є джерелом руху та забезпечує, уможливлює подальший розвиток. Як зазначає Є.Князєва, в існуванні випадковості можна вбачати парадокс розвитку чи взагалі виникнення чогось нового в цьому світі. І водночас наявність нестабільності можна розглядати як результат випадкових відхилень, які поширюються на більші відстані. “Флуктуація змушує систему обирати ту гілку, за якою відбуватиметься подальша еволюція системи” [5, с.236-237]. У нестабільних, неврівновагих системах розвиток відбувається саме завдяки постійному обміну речовини, енергії та інформації з навколишнім середовищем.

Флуктуації – хоч і незначні відхилення, проте вони здатні розростатись і впливати на процеси, явища, віддалені від місця їхньої локалізації. І чим далі вони поширюються, тим більш значні відхилення вони спричиняють. Тому випадковість – істотний чинник не тільки на мікрорівні, “природа містить у собі випадковість і незворотність як істотні моменти. Це призводить до нової картини матерії: вона не розглядається більше як пасивна, як це мало місце в механістичній картині світу, а володіє можливістю спонтанної активності” [3, с.32-33]. Це показує, що в синергетиці, новій науці матерія розглядається як об’єкт самоорганізації, здатний проявляти волю.

У зв’язку з останніми дослідженнями в галузі природничих наук, відкриттям нелінійних процесів, явищ самоорганізації, вивчення ситуацій несумірності, спонтанності, випадковості та невпорядкованості постало питання про використання цих даних у соціально-гуманітарних науках. Очевидно, що міжлюдські взаємини така само, як і взаємини між людиною і природою, є нелінійними системами, оскільки відбувається постійний контакт людини із зовнішнім середовищем, з іншими людьми, однієї культури чи цивілізації з іншими, обмін між ними енергією чи інформацією. У кожен момент часу в соціальній системі виникають точки історичного зламу, вразливі для флуктуацій. Від того, яка можливість актуалізується, куди спрямується розвиток, залежить майбутнє і вже не тільки цієї системи. Важливо відзначити, що саме для соціально-культурних систем біфуркаційні точки розвитку мають надзвичайно важливий характер.

На думку І.Пригожина, сприйнятність, чуттєвість до флуктуацій для нас, людей, є одночасно і надією, і неспокоєм, тривогою. А це ще більшою мірою посилює прагнення до впорядкованості та передбачуваності. Актуальним залишається питання: “чи достатній досвід минулого для передбачення майбутнього, чи все ж висока міра непередбачуваності майбутнього становить саму сутність людських учинків, чи то на рівні вивчення індивіда, чи на рівні колективного творення історії?” [2, с.276]. Сучасне розуміння випадковості та включення її в процес самоорганізації робить неможливим точні передбачення майбутніх станів будь-якої системи. Однак деякі припущення, що базуються на розумному передбаченні та врахуванні відносності й випадковості можуть використовуватись ученими. Варто тільки пам’ятати, що людина значно складніша істота, ніж піддослідні феномени фізико-хімічних експериментів. Це породжує моральну відповідальність, у зв’язку з чим у науковому дослідженні поряд із пізнавальним активно проявляється й ціннісний потенціал.

Література:

Князева Е.Н. Случайность, которая творит мир //В поисках нового мироводения: И.Пригожин, Е. и Н. Рерихи. – М., 1991.

Николис Г., Пригожин И. Познание сложного. Введение. – М., 1990.

Пригожин И. Природа, наука и новая рациональность //В поисках нового мировидения: И.Пригожин, Е. и Н. Рерихи. – М., 1991.

Пригожин И. Философия нестабильности //Вопросы философии. – 1991. №6. – С. 46-52.

Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса: Новый диалог человека с природой. – М., 1986.

 

Ирина Гуркало (Одесса)

Субъект как зачинатель новой парадигмы в условиях дискурса

Мишель Фуко исследует язык, который принимает онтологический характер. В современной культуре происходит формирование нового языка, связанное с радикальным отказом от однозначной сопряженности языковой реальности с определенным и стабильным тезаурусом культурной традиции, задающей языковым феноменам внеязыковую размеренность.

Одной из устойчивых идей автора является идея об обусловленности субъекта, утратившего к ХХ веку картезианскую прозрачность и центрированность, дискурсом и языком. Фуко вводит понятие дискурс и определяет его как сложную структуру языка, у которой есть свои правила, принципы и законы формирования, осознав которые, мы можем контролировать дискурс, который, в свою очередь стремится руководить нами [2, 74]

Существуют дискурсивные формации, которые организуют свободу нашего мышления, задают конфигурацию познавательного поля без опоры на человека. До некоторого момента, субъект был ограничен некоторой функцией «автор», автор текста, книги или произведения. Фуко утверждает, что в порядке дискурса можно быть автором чего-то большего, нежели книга, – автором теории, традиции, дисциплины, внутри которых могут разместиться другие книги и другие авторы. «Такой автор находится в «транс-дискурсивной» позиции»[3, 50]. Гомер, Аристотель и Отцы Церкви сыграли именно такую роль.

Но в XIX  веке в Европе появились весьма своеобразные типы авторов – «основатели дискурсивности», необходимостью которых состоит в том, что они являются авторами не только своих произведений, своих книг, но создали нечто большее: «возможноcть и правило образования других текстов» [3, 51]. В этом смысле они весьма отличаются от автора романа, который является всего лишь автором своего собственного текста. Фрейд – не просто автор Толкования сновидений или трактата об остроумии; Маркс – не просто автор Манифеста или Капитала – они установили некую бесконечную возможность дискурсов. Маркс и Фрейд являются «учредителями дискурсивности»[3, 51]: они сделали возможным какое-то число аналогий и различий, тем самым открыли  свободное пространство для чего-то, отличного от себя и, тем не менее, принадлежащего тому, что они основали. Фуко приводит пример, который показывает, что автор, будучи значительным в своей эпохе, не является зачинателем дискурса.

Галилей не просто сделал возможными тех, кто после него повторял сформулированные им законы, – он сделал возможными также высказывания, весьма отличные от того, что сказал сам. Многим покажется, что установление дискурсивности представляется таким же явлением, что и основание всякой научности. Но Фуко обращает внимание, что здесь присутствуют значительные различия. В случае научности акт, который ее основывает, принадлежит тому же плану, что и ее будущие трансформации; он является частью той совокупности модификаций, которые он и делает возможными [3, 52].

Фуко полагает, что установление дискурсивности неоднородно своим трансформациям. Распространение некоего типа дискурса подразумевает открытие для нее ряда возможностей ее приложения. В отличие от основания науки установление дискурсивности не составляет части последующих трансформаций, но остается по необходимости в стороне и над ними [3, 55]. Для различения введения нового дискурса и создания новой научной теории необходимо вводить «возвращение к истоку», оказывающееся действенной работой по преобразованию самой дискурсивности. Обнаружение неизвестного текста Ньютона или Кантора не изменит классическую космологию или теорию множеств, но появление такого нового текста Фрейда всегда содержит риск изменить не историческое знание о психоанализе, но его теоретическое поле. «Благодаря таким возвращениям, составляющим часть самой ткани дискурсивных полей, –  говорит Фуко, – они предполагают в том, что касается их автора –  «фундаментального» и опосредованного, – отношение, отличное от того, что какой-либо текст поддерживает со своим непосредственным автором»[3, 38].

Сперва кажется, что это нелепый парадокс – язык влияет на субъект и субъект, в свою очередь, влияет на язык. Но, на мой взгляд, парадокса здесь нет. Субъекты существуют в свободе знаков, которое формируется языком, мы подчиняемся законам дискурса. Но возможны такие субъекты, как Маркс, Ницше и Фрейд, которые изменяют «саму природу языка, сам способ, который можно интерпретировать знаки»[1]. Маркс зачинает дискурсивность путем интерпретации не истории производственных отношений, а отношения, которое уже является интерпретацией, поскольку оно предстает как сущность. Фрейд формирует дискурс, интерпретируя не знаки, а сами интерпретации; «не «травматизмы», а фантазмы, несущие нагрузку тревожности, то есть такое ядро, которое по самой своей сущности уже есть интерпретация»[1]. Таким же образом и Ницше овладевает интерпретациями, которые уже овладели друг другом. Получается, что эти субъекты задают новый смысл (истинный смысл для сознания, который уже полностью сформировался в XIX веке) словам, которые формируют познавательное поле.

Научная новизна: Субъект принимает участие в формировании дискурса находясь в рамках языка, тем самым задает условия для деятельности новой парадигмы.

Литература:

Фуко М. Ницше, Фрейд, Маркс. – www.philosophy.ru

Фуко М. Порядок дискурса // Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. Работы разных лет. Пер с франц. – М. Касталь. – М.: Магистериум; Касталь, 1996. – С. 49 – 96.

Фуко М. Что такое автор? // Там же. – С. 7 – 46.

 

Виталий Даренский  (Киев)

Диалог как синергия смыслов

Исследование диалогических процессов, определяющих становление, функционирование, взаимодействие и трансформацию индивидуальных сознаний в рамках социального целого до настоящего времени почти не обращалось к синергетическим моделям и способам объяснения. Как отмечает Е.Н.Князева, «синергетика имеет дело с макросоциальными процессами... где суммированы личностные решения и акты выбора индивидов. Действия отдельных личностей могут приводить только к некоторым стохастическим изменениям в макроконфигурациях социальных систем. Поэтому существует огромный объяснительный пробел между стохастическими процессами в человеческом мозге и сознании и стохастическими процессами в обществе. Индивид как отдельная независимая личность фактически оказывается оставленным синергетикой в полной неясности» [1]. Естественно, такая   ситуация не может быть признана нормальной. Преодоление упомянутого «объяснительного пробела» не только возможно и необходимо, но и, более того, способно привести к содержательному обогащению самих синергетических моделей объяснения реальности благодаря включению в них фактора рефлективного и полиморфного человеческого сознания.

Ключом к преодолению этого пробела может стать понимание того, что как индивидуальное сознание, так и его межиндивидуальные формы, возникающие в результате диалогического взаимодействия, всегда структурированы как обладающие признаками стохастичности смысловые множества. Стохастичность нейрональных процессов, действительно, напрямую и непосредственно не «пересекается» с процессами самоорганизации макросоциальных общностей – но их связь опосредована именно процессами смыслообразования, всегда имеющими межиндивидуальный, диалогический характер. Смыслообразование в рамках индивидуального сознания всегда генетически производно от диалогического взаимодействия разных сознаний, изначально имея характер «внутреннего диалога» разных рефлективных позиций.

Общая синергетическая модель диалога должна исходить не из узко-психологического понимания термина «смысл» (например, как «отношения мотива к цели», по А.Н.Леонтьеву) – хотя и оно должно необходимым образом учитываться – но, в первую очередь, из более общего философского его понимания, связанного с онтологией сознания. Такое понимание, в частности, предполагает, что «смысл» – это включенность некоторой частной и ситуативной предметности сознания (как индивидуального, так и межиндивидуального) в общую «картину мира», сложившуюся в этом сознании; такая необходимая связь между ними, без которой ни эта предметность, ни эта «картина» не могут быть помыслены. (Это понимание запечатлено и в самой этимологии слова «смысл» – это со-мысливание чего-то одного с другим и со всем мыслимым вообще).

В рамках синергетической модели диалогическое взаимодействие индивидуальных сознаний может быть представлено как образование общего для них смыслового поля в результате срабатывания аттракторов разного уровня. Даже конфликт и острое взаимное непонимание остаются формами диалогического взаимодействия до тех пор, пока они происходят в рамках актуально общего, единого смыслового поля. Аттрактором первого уровня, который часто может быть эмпирически идентифицирован, в том числе и самими участниками диалога, является общая функциональная метафора, с помощью которой все участники согласны фиксировать основную предметность диалога. Эта метафора, как правило, возникает спонтанно в ходе начального проговаривания позиций участников (а если не возникает, то диалог не состоится), а в дальнейшем приобретает, во-первых, развернутый характер на языке какой-либо сферы культуры, во-вторых, различные интерпретации у разных участников диалога. Для каждого из них эта исходная метафора, выполняющая роль своего рода функционального аттрактора, становится проектом индивидуального смысла той предметности меж-субъектного сознания, вокруг которой возникает диалог. (Например, участники диалога по поводу какого-либо жизненного конфликта определяют сферу поиска общих смыслов ситуации через термин «порядочность», хотя их понимание его содержания может быть весьма разным – но это не важно, т.к. он в данном случае служит именно аттрактором общих смыслов, на основе которых может возникнуть взаимопонимание.) Диалог возможен в том случае, если эти проекты одновременно и в чем-то совпадают, и в чем-то различны. Если не выполняется одно из этих условий (любое), то происходит переход в монологический режим общения. Поскольку смыслообразование посредством общей функциональной метафоры происходит на границах и усилиями разных индивидуальных сознаний в процессе их со-организации, то в данном случае можно говорить о синергии смыслов.

Помимо функционального, в диалогических взаимодействиях следует выделять и исследовать также и базовый аттрактор, каковым является самый широкий культурный контекст («метатекст» культуры), являющийся актуально общим в момент взаимодействия для всех его членов. Без его наличия возникновение функционального аттрактора в диалоге было бы невозможным. Эта совокупность матричных символических структур и правил их знаковой представленности в производных текстах, вместе обеспечивающих первичное смысловое конституирование человеческого опыта (восприятия, понимания, деятельности и общения) и может быть определена как метатекст культуры вообще, и диалогических отношений в частности. В свою очередь, насущной задачей является построение иерархической типологии обеспечивающих диалог метатекстов. На наш взгляд, имеет смысл выделять следующие типологические уровни: 1) метатекст витальности (общность элементарных потребностей); 2) метатекст трансгрессии (общность стремления к личностной самоактуализации); 3) метатекст трансценденции (общность причастности к сакральному). Соответственно, может быть исследована типология диалогических ситуаций в соответствии с конфигурациями названных метатекстов.

Исследование феномена диалога как разновидности стохастических процессов имеет большую актуальность для понимания микроструктур социальной самоорганизации и применения инструментария синергетики в сфере анализа смысловых универсалий культуры.

Литература:

Князева Е.Н. Саморефлективная синергетика // Вопросы философии. - 2001. - № 10. - С.106.

 

Вікторія Дранник (Київ)

Онтологія і епістемологія випадковості: випадковість і межі передбачуваності

Якщо виходити з філософської побудови древньогрецького філософа Левкиппа, а саме: «Ніяка річ не відбувається без причини, але все з основи і в силу необхідності», то може скластися уявлення, що про будь-яку випадковість як таку взагалі не може бути й мови.

Але випадковість може існувати, але існувати тоді, коли ми не усвідомлюємо причин явищ, що відбувається. Тобто первинність належить усвідомленню причин безперервної появи і безперервної зміни речей.

І, насправді, при закладанні підвалин майбутнього явища, ми здійснюємо низку послідовних цілеспрямованих дій. Інша справа, їх якість, від якої залежить той чи інший результат, але в цілому ці дії виключають випадковість. Більш того, з’являється необхідність впливу підготовчих дій в результат – саме явище.

Виключення випадковості в нашому усвідомленні дає змогу існуванню передбачуваності подій, тим більше, коли всі умови для цього створені. Але інша справа щодо межі передбачуваності. Знов-таки вона залежить від якості підготовчих дій, а ще їх обсягів, які призначені для забезпечення передбачуваних подій.

Важливим фактором межі передбачуваності є наш досвід і здібності до передбачення і, насамперед, здібності у створенні умов для здійснення передбачуваних подій.

У якості прикладу можна навести гру шахіста, де здібності і межа передбачення мають вирішальне значення. Гросмейстер міжнародного класу має здібності, вищі, ніж, наприклад, майстер з шахів, та й кількість ходів, що він прораховує наперед, більша, ніж кількість ходів, які бачить наперед той же майстер, не говорячи вже про розрядників з шахів.

Але кращим прикладом можуть слугувати дії, що постають у справі оптимізації управління трудовим колективом службовців його керівником. Відомо, що вирішальну роль у цій справі відіграє керівник. Кінцевою метою дій керівника є злагоджена робота трудового колективу, високий рівень виконавської діяльності кожного члена трудового колективу.

Робота з регламентації діяльності структурного підрозділу в цілому і кожного виконавця шляхом розробки положення про структурний підрозділ, посадових інструкцій виконавців, планів робіт на рік, на квартал, на місяць, на тиждень і т.п. відноситься до підготовчих дій успішної роботи колективу службовців.

Далі керівник створює умови забезпечення достатнього рівня мотивації до праці, роботоздатності колективу шляхом вирішення задач і виконання функцій управління, вибору та використання того чи іншого стилю і методу керівництва.

Взагалі управління як наука має достатньо засобів у вигляді наукових розробок, які можуть забезпечити, при вірному їх опануванні і слушному користуванні, повну відсутність випадковості в роботі трудового колективу службовців.

Здається, такий важливий фактор, що суттєво впливає на рівень соціально-психологічного клімату в трудовому колективі службовців, як конфлікти, може бути віднесений до сфери випадковості, непередбачуваності. Але при першому ж наближенні виявляється, що правильне розуміння природи конфліктів, а саме, усвідомлення, сприйняття неминучості їх існування є підґрунтям врегулювання конфліктних ситуацій шляхом розробки визначених конкретних методів їх врегулювання.

Більше того, до правильного розуміння природи конфліктів відноситься усвідомлення конфліктів у трудовому колективі службовців як рушійної сили його розвитку в напрямі вдосконалення його організації і, в решті решт, його трудової діяльності в цілому.

Таким чином, випадковість і пов’язана з нею непередбачуваність є похідними від таких конкретних, якщо можна так назвати, величин – відсутність досвіду, а також неприйняття заходів створення підґрунтя, що виключають виникнення випадкових явищ.

Основна ідея тез:

- ніяка річ не відбувається без причини, але все з основи і в силу необхідності;

- первинність належить усвідомленню причин явищ;

- важливим фактором межі передбачуваності є наш досвід і здібності у створенні умов для здійснення передбачуваних подій.

 

Ірина Максимова (Черкаси)

Віра розуму наукового і віра розуму релігійного: Чи є відмінності?

Протиставлення Розуму наукового та Розуму релігійного є досить традиційним явищем. Однак, слід зауважити, що більшість проявів для обох цих видів сприйняття дійсності є схожими. Так, дійсно, і для Розуму наукового і для Розуму релігійного характерна віра в існування їх об’єктів, характерна впевненість в результативності тих дій, які мають місце, прагнення пізнати щось таке, що є трансцендентним щодо людського розуму, як прояву внутрішнього світу людини.

Зупинимось на феномені віри. Відомо, що в сучасності, при дослідженні наукою мікро, чи навпаки, макрооб’єктів, питання віри в існування предмета дослідження виходить на перший план, адже інтерпретується навіть не сам об’єкт дослідження, інтерпретуються покази приладів, які начебто зафіксували прояви цього об’єкту. Таким чином, якщо не має впевненості взагалі в існування предмета дослідження, то й в досліджуваній галузі робити нічого. Важливим, для дослідження в таких галузях науки є визнання існування, причому існування реального, такої точки відліку, від якої починається і саме дослідження, і ті явища, що досліджуються.

В цій роботі я розгляну особливості виявлення такого феномену як віра в наукових та релігійних ситуаціях і спробую обґрунтувати, що віра Розуму наукового і Розуму релігійного має єдине джерело і розрізняється тільки за своїм спрямуванням.

Отже, розглянемо релігійну віру. Ґрунтуючись на роботі „Психологія релігії” віру можна визначити як: „віра – впевненість в існуванні чогось такого, що з раціонально-мисленевих позицій вважається непереконливим та сумнівним. Віра є ціннісно орієнтаційним ставленням, диспозицією суб’єкта, спорідненням його інтересом, зацікавленістю. Емоційне ядро релігійної віри зароджується з усвідомленням людиною своєї ситуації на Землі, що і скеровує її емоційні переживання до Бога” [1, 149]. Слід також зауважити, що центром віри є компонент емоційний, тобто переконання в тому, що є в що вірити, в існування тієї сутності, на яку віра спрямована. Цей компонент здебільшого і вважають основною відмінністю Розуму релігійного від Розуму наукового, який, начебто, має справу лише з сухими, абстрактно-логічними сутностями.

Однак, в структурі Розуму Наукового можна виділити такі компоненти як: переконання – ці компоненти залежать від обставин і можуть змінюватись, якщо змінюються обставини, та віри, яка, за А.Ю. Цофнасом „”внутрішня віра”, яка пов’язана з властивостями самої особистості, і, як їй здається не потребує зовнішнього виправдання” [2, 47-50]. Це переконання, чи наукова віра є чимось таким, чим особистість практично ніколи не може пожертвувати, тобто складає основний компонент духовного життя особистості. Саме з таким видом наукової віри пов’язані висловлювання типу: „Вічного двигуна не існує, а раптом?”

Знання здебільшого також ґрунтується на вірі, причому на досить релігійному типі наукової віри як віри в існування точки відліку. Дійсно, що міг би пізнати науковий розум, якщо в нього не було б цієї точки відліку, точки початку схематизації світу. Для пізнання людини характерна потреба в чомусь неділимому, єдиному, тобто такому, що давало б змогу починати сам процес розкладання світу на окремі об’єкти і пізнання цих об’єктів. У випадку Розуму наукового ця віра спрямована на визнання того, що світ принципово існує і його можливо пізнати. Однак, це твердження неможливо довести. Таким чином, для того, що почати процес пізнання в нього потрібно повірити, як і Розуму релігійному потрібно повірити в існування Бога, щоб „центрувати, інтегрувати, спрямувати психічну діяльність особистості” [1, 148]. Проявом феномену віри в процес пізнання є визнання можливості побудови „цілісної картини світу” та загальних теорій, які пояснюють все суще в цілому і у всіх взаємодіях.

Тобто, ґрунтуючись на визначених особливостях наукового пізнання можна допустити, що віра дійсно відіграє неабияку роль в пізнанні, надаючи йому [пізнанню] цілеспрямованості і центруючи його на дослідженні певного кола проблем.

Отже, віра наукова і віра релігійна мають спільне джерело: це джерело – розуміння людиною своєї смертності і випливаючи з цього розуміння питання про те, як влаштований світ та про те, що буде після смерті. Також кожній людині потрібно на щось опертись в своєму поясненні собі і іншим парадоксальних і хаотичних явищ світу. З цього ж феномену, тобто з розуміння плинності часу і смертності людини випливають питання про початок всього сущого, про те яким чином з’явилась людина та ін. Невпевненість людини у світі спрямовує людський розум на пошук певної трансцендентної реальності, на яку можливо спертись і яка стане точкою початку відліку при пізнанні та спробах розуміння людиною цього світу. Однак, ця точка відліку є суто апріорним явищем, тобто всі спроби раціонального доведення її існування марні. Таким чином вона вимагає єдиного – віри. Розум науковий і Розум релігійний однаковим чином ґрунтуються на вірі в існування існуючого і точки відліку, а також можливості проникнути в таємниці світобудови, чи, навпаки, відректись від пізнання взагалі. Чим ж відрізняються ці два типи пізнання? Єдиним: визначенням того предмету на який спрямовані всі сподівання людини. Для Розуму наукового – це віра в здатності науки дати „теорію всього”, а Розуму релігійного – у якусь трансцендентну реальність, яка іманентно містить в собі відповіді на всі питання і прилучення до цього джерела відкриє людини очі на те, чим вона є і чим є світ.

Література:

Москалець В.П. Психологія релігії. – К.: Академвидав, 2004.

Цофнас А.Ю. Гносеология: учебное пособие. – К.: Алерта, 2005. – 232 с.

 

Леонід Мозговий, Олександра Соколова (Слов'янськ)

Випадковість в контексті філософської антропології

Особливості постнекласичного етапу розвитку науки і філософії -інформаційна революція, хаос парадигм і новий антропологічний поворот у філософії, зростання числа детермінізмів - підірвали статус раціональності в науці і філософії. В умовах, коли результати квантифікації генома людини і клонування ставлять людину під загрозу зникнення як унікальної істоти, перспективи гуманізму залежать від рішення проблеми випадковості в сфері комунікації, моралі і творчості; актуалізується можливість доповнити «негативний» зміст категорії випадковості конструктивним аксіологічним і антропологічним змістом. Як зазначено в сучасному філософському словнику, категорія випадковості виражає міру обумовленості процесу або явища, в якості просторово-часової форми обмеженості та прояву необхідності [1, 446]. Розглядаючи її як формальну можливість, яка обумовлена випадковими зв’язками та відносинами і вимірюється незначною мірою вірогідності для здійснення, А.П.Шептулін відмічає, що вона, попри все, перетворюється на дійсність [2, 219].

Об'єктом нашого дослідження є випадковий спосіб буття і мислення людини, я якому предмет постає як антропологічний зміст проявів випадковості в самопізнанні людини. На основі з’ясування предметного поля, ціль дослідження виступає в якості філолофсько-антропологічного аналізу взаємозв'язку випадкового способу буття і мислення людини.

Аналіз наукової літератури дозволяє стверджувати, що випадковість дотепер не має цілісного опису як об'єкт аналізу у філософській антропології. У силу неможливості формалізації природи людини, дана проблема розпадається на ряд самостійних наукових проблем і аспектів: а) проблема методології; б) історико-філософська еволюція уявлень про випадковість; в) філософія історії та часу; г) випадковість у комунікації; д) співвідношення морального закону і випадковості в долі людини; е) проблема творчості, волі, співвідношення індивідуальності й особистості та інш.

Для досліджуваної проблеми значний інтерес представляє методологічний аналіз категорії випадковості, проведений у роботах Р.Рорті, І.Фролова. Принципи філолофсько-антропологічної методології одержали широке висвітлення в роботах Н.Бердяєва, М.Бубера, А.Гуревича, М.Хайдеггера. Історико-філософська еволюція представлень про випадковість представлена в роботах М.Вебера, Ж.-П. Сартра, М.Шелера. Проблема випадковості в ролі суб'єктивного фактора історії освітлена в роботах Л.Гумільова, Ю.Лотмана, К.Поппера, школи «Анналів» (М.Блок, Л.Февр) та історичної антропології (Ф.Бродель, М.Бахтін). Воління як аспект випадковості піддавалося аналізові в роботах філософів-класиків, представників німецької класичної філософії, філософів життя, ірраціоналістів, психоаналітиків, екзистенціалістів. Проблемою творчості, у межах якої випадковість виступає початком нового й унікального, займалися В.Біблер, Ф.Ніцше. Проблеми унікальності людини, співвідношення індивіда, індивідуальності й особистості розроблялися в дослідженнях Б.Ананьєва, І.Ільїна, С.Лур'є, Е.Фромма.

На підставі огляду науково-філософської літератури можна зробити висновок, що такі аспекти проблеми випадковості, як: екзистенціальний, антропологічний, аксіологічний, телеологічний, а також модальний досліджені недостатньо.

В результаті досліджень нами:

– з’ясовано, що розвиток уявлень про випадковість на класичному етапі філософії сприяв переосмисленню значення ролі людини у світі (вперше людина усвідомила свій зовнішній взаємозв'язок і одночасно протилежність випадковості, потенційну власну волю по відношенню до волі випадковості;

– виявлені специфічні риси філософсько-антропологічних уявлень про випадковість в посткласичній філософії: 1) розширення спектра розуміння випадковості в гносеологічному відношенні до третього істиннісного значення, стратегії гри, типу каузальності, що нисходить; 2) перетворення випадковості у філософсько-антропологічну категорію, носія екзистенційного змісту для людини в якості безпідставності, ексцентричності, часткової неусвідомленості, вірогіднісності істин її буття і мислення;

– виявлено філософсько-антропологічний зміст категорії випадковості в структурі сучасного філософського знання як фундаменту самості людини;

– виявлені функції випадковості в комунікації, на основі аналізу цих функцій запропоноване виділення двох типів людини: «можливої для іншого» і людини - «комунікатора»;

– уточнені можливі варіанти рішення проблеми співвідношення морального закону і випадковості в долі людини, такі як випадковість-збіг, випадковість-можливість добра і зла, випадковість - контингенція;

– розкрита антропологічна сутність випадковості як основи вільної творчості і пошуку індивідуальності як синергію випадкового, необхідного і можливого в контингенції буття і мислення людини.

Література:

1. Современный философский словарь / Под общей ред. Д.ф.н., проф. В.В.Кемерова-3-е изд., исправ. и допол.-М.: Академический Проект,2004.-864с.

2. Шептулин А.П. Категории диалектики. М., 1971.

 

Марина Савостьянова (Севастополь)

НЕОБХОДИМОСТЬ И СЛУЧАЙНОСТЬ В ПАРАДИГМАЛЬНОЙ НАУКЕ

В разные исторические эпохи наука имела свои специфические характеристики, статус и возможности. Современная наука парадигмальна. В данном случае парадигмальность мы понимаем не как характеристику одного из этапов ее развития, а как специфику ее бытия. За последние несколько десятков лет произошли принципиальные сдвиги как в развитии науки и техники, так и в общественном, экономическом и политическом развитии, которые свидетельствуют об идеологической трансформации науки.

Можно выделить не только хронологически, но и сущностно разные состояния науки – допарадигмальная, парадигмальная, непарадигмальная. Парадигмальной наука становится тогда, когда из деятельности одиночек она превращается во влиятельный социальный институт, реальное средство изменения мира и ведущую производительную силу общества. Непарадигмальная наука появляется либо в период кризиса (научной революции) и решает непарадигмальные проблемы, либо существует параллельно с парадигмальной, когда возникает необходимость в закрытых исследованиях, которые зачастую ведутся далеко в стороне от общенаучной парадигмы. В целом же парадигмальность – естественное состояние науки с определенного момента ее зрелости. И дело здесь не только в специфике ее внутренней истории, в воздействии на нее внешних факторов (ее внешней истории), но и в специфике познавательной деятельности вообще. В этом смысле вряд ли можно согласиться с критикой К.Поппером Т.Куна за то, что состояние науки, когда ее движение обусловлено господствующей парадигмой, он называет «нормальным». Кун, в общем-то, только констатирует факт, как бы ни хотелось Попперу видеть «нормальную» науку по-другому. И этот факт, повторяем, обусловлен не только (а может и не столько) внутренней и внешней историей науки, но и антропологическими характеристиками научного познания, которые изменить вряд ли возможно.

Если рассматривать случайность в парадигмальной науке, то искать ее также придется в трех направлениях: внутренней истории науки (появлении новых фактов, идей и методов), во внешней истории (влиянии на науку других социальных институтов, экономики, политики, культуры, той ментальной, исторической ситуации, той общекультурной традиции, тенденций, которые развиваются в том же хронотопе, что и наука), а также в антропологических характеристиках познания.

На сегодняшний день остаются открытыми ряд важных вопросов – каким образом наука становится парадигмальной; какова специфика ее целей, ценностей и смыслов; как ценности науки коррелируют с ценностями культуры; в чем специфика парадигмальности гуманитаристики; в каком соотношении находятся парадигмы естественных и гуманитарных наук.

Новизна. Здесь возникает вопрос о методе исследования. На сегодняшний день наука является не только самым мощным средством преобразования мира, но и одним из основных факторов ценностного преобразования социальной действительности. Поэтому наряду с общенаучными методами мы предлагаем использовать аксиологический подход, в рамках которого проблема парадигмальной науки, культивирующей принцип «истины парадигмы выше объективной истины» выявляется с наибольшей очевидностью. Представляется также, что именно аксиологический подход поможет выявить реальные корреляции между необходимостью и случайностью во внутренней и внешней истории науки, а также связь той и другой с антропологическими характеристиками научного познания в целом.

 

Віолетта Скиртач (Слов'янськ)

ХАОС І СТАНОВЛЕННЯ: КОНСТРУКТИВНІ ТА ДЕКСТРУКТИВНІ ВИМІРИ

Більшість систем, які існують у світі, є відкритими системами – системами, які обмінюються енергією, інформацією із навколишнім середовищем. До таких систем відноситься і сама людина, яка виростає на соціальному ґрунті, але всередині якої панує нестійкість, нерівновага, боротьба синдромів росту й розпаду, прагнення на першість несвідомих ірраціональних потягів, потяги до інтелектуальної та моральної досконалості або мрія про досягнення надлюдського стану. («З людиною відбувається теж саме, що і з деревом. Чим більше прагне вона вверх, до світла, тим глибше простираються корені у землю, у морок, у глибину, – до зла», Ф.Ніцше). Людина як система утримує підсистеми, які флуктуюють. Крім того, вона включена у зовнішні системи, які також флуктуюють. Людина як система здатна підтримувати свою сталість під час достатньо великих збуджень. Але якщо виникає ситуація біфуркації, розвиток людини стає непрогнозованим: або її поглинає хаос й ентропія, або вона стає здатною перейти на вищій рівень досконалості. Саме тут ключову роль відіграє випадковість, яка стає вирішальним фактором становлення системи на інший шлях. Отже, нерівноважність людини як системи приводить до того, що навіть дуже слабкі збурювання можуть неймовірно посилюватися, руйнуючи людину та приводячи її до нового якісного стану («Найтихіші слова суть саме ті, що приносять бурю. Думки, що приходять як голуб, керують світом», Ф.Ніцше).

З одного боку, нерівноважність є суттєвою потенційною небезпекою, але, з іншого, – “де небезпека, там і рятівне”, – вона є дійсною умовою збільшення людської досконалості й свободи. Людина за відсутності процесу, пов'язаного з її розвитком і вдосконаленням, втрачає сенс свого існування. Створення людини як системи є тільки необхідною, але не достатньою умовою для існування. Підтримання стабільного функціонування її організму, її системи в умовах конкретного зовнішнього середовища зведе її до рівня тварини. Саме тому необхідне постійне становлення людини як системи («Змія, щоб вижити, повинна змінювати шкіру», Ф.Ніцше). Власне кажучи, у такому випадку, більш коректним буде вживання замість поняття система поняття самоорганізація – сукупність процесів або дій усередині системи, які приводять до утворення та вдосконалення взаємозв'язків між частинами цілого, їхньої внутрішньої упорядкованості і узгодженості. Тобто, у певних умовах, хаос може грати позитивну роль для становлення людини, оскільки він руйнує стереотипи поведінки, традиції, звички, які мають тенденцію до перетворення людини на педанта, подібного до робота. Некласична філософія саме у хаосі вбачала умову переоцінки цінностей, яка приводить до появи справжньої особистості. Проте, якщо рівень самоорганізації людини недостатньо розвинений, якщо наша особистісна напруга зменшується, збільшується шанс падіння у прірву, у всевладдя аморфних та страшних служителів зла, адептів, ґрунту, крові, пристрасті. Якщо людина втрачає енергію думки, свободи, вона може «впасти в інертну ентропію. Після певних драматичних подій, які ми називаємо “апокаліпсисом”, ми можемо опинитися у стані ... хаосу» [1, 43]. Тобто, у цьому випадку, з'являється деструктивний вимір хаосу.

Методологія І.Пригожина, яка враховує плинність будь-якої соціокультурної реальності, відшукує загальні закони створення порядку із хаосу, самоорганізації, які притаманні різноманітним системам, у тому числі й людині, і дозволяє вирішити цілу низку проблем, які пов'язані із вибором людиною свого майбутнього. Вона базується на онтологічній передумові, що порядок перевершує хаос. Процес самоорганізації складних систем переважає процес їхнє руйнування. «Незворотність починається тоді, коли складність еволюційних систем перевершує певний поріг... Із збільшенням динамічної складності (від каменя до людського суспільства) роль стріли часу, еволюційних ритмів зростає» [2, 371]. Виникнення нового цілого передбачає можливість розрізнення минулого та майбутнього, час є умовою становлення нової системи, в якій вже відбулися незворотні зміни. Риси цілісності виникають у системі, яка самоорганізується, в процесі її становлення, і зберігаються у разі стабільності нової системи (тут знову починає домінувати детермінізм).

На наш погляд, основою самостворення себе як людини є смислова складова. Функція смислу міститься у виборі серед безлічі можливостей тієї, що відповідає її розвиткові. Сенс не існує у вимірах вічності, нерухомості. Кожну ситуацію потрібно переосмислювати окремо, шляхом власного напруження, відмови від інерції минулого. Ця безперервність напруження і надає людині шанс відбутися, розширити власну свідомість, стати на шлях росту, де будь-які ситуації біфуркації не впливають на незворотність прагнення до свободи і самореалізації.

Отже, на перших етапах розвитку людини, у ситуаціях біфуркації, ключову роль грає випадковість, незначні флуктуації, які стають вирішальним фактором становлення системи на інший шлях, який є детермінованим до виникнення іншої ситуації біфуркації, через випадковість постає необхідність. Саме час є умовою становлення нової системи, в якій вже відбулися незворотні зміни. Вона отримує певну спрямованість, у річищі якої і відбувається подальший розвиток системи, вирішення ситуацій біфуркації, тобто уже діють певні принципи самоорганізації цієї системи. Хаос має як конструктивні, так і деструктивні виміри: з одного боку він примушує людину бути у стані зростання, оскільки руйнує усталені традиції, роблячи можливою переоцінку цінностей, яка приводить до зміни інтелектуального і морального буття. Проте, якщо рівень самоорганізації людини недостатньо розвинений, збільшується шанс деструктивного розвитку людини.

Література:

1. Мамардашвили М.К. Философские чтения. – СПб.: Азбука-классика, 2002. – 832 с.

2. Пригожин И.,Стенгерс И. Порядок из хаоса.– Москва.: Прогресс, 1986,-432 с.

3. Сафаров Г.Ш. Некоторые аспекты и концепции теории организации. \\ Вопросы философии, 2004,С.92-101.

 

Иван Цехмистро (Харьков)

ПРИРОДА ВЕРОЯТНОСТИ: ФИЗИЧЕСКИ-ПРИЧИННАЯ И СТРУКТУРНО-ЛОГИЧЕСКАЯ

В какой бы форме мы не выписали размерность действия: mv·s; е·t; V4·?; произведение фазы волны на число частиц, переносимых ею, и т.д., каждый раз мы необходимо сталкивается с одним и тем же фундаментальным физическим фактом: мировая константа размерности действия (или постоянная Планка h) выражает некое неустранимое структурное свойство физической реальности – свойство конечной неделимости и неразложимости её в терминах элементов и множеств в любых мыслимых пространствах нашего физического опыта, размерность каждого из которых каждый раз необходимо оказывается одним из частных сомножителей, входящих в размерность действия.

Наглядной иллюстрацией этой новой ситуации в физике в полуклассическом приближении может быть фазовое пространство квантовой системы, в котором мы сталкиваемся с существованием целостной и неделимой, конечной и не стягиваемой в точку ячейки hN (где N – число измерений системы). Объём этой ячейки является конечным и не уменьшаемым в любом физическом эксперименте. Мы можем менять только форму этой ячейки при полном сохранении её объёма. В то же время внутрь этой ячейки мы не можем поместить какие-либо частицы, точки, траектории и другие элементы физической реальности.

Теперь посмотрим, какие же реальные, экспериментально значимые следствия влечёт за собой существование этой замечательной мировой константы с размерностью действия – h и порождаемой ею ячейки hN в фазовом 77пространстве системы. Это прежде всего отказ от универсальности и абсолютности понятий «множество» и «элемент» в описании физической реальности, поскольку, как очевидно, верификация этих понятий в эксперименте ограничена конечным значением h.

Какой бы физический смысл мы не вкладывали в эти понятия (множество и элемент) и каким бы мы не выбрали соответствующий вид пространства: обычное геометрическое пространство, пространство импульсов, энергий, масс, время и т.д. – каждый раз мы с необходимостью сталкиваемся с появлением соответствующих видов соотношений неопределённостей, превращающих любую нашу попытку исчерпывающе множественного описания мира в терминах элементов и множеств в неизбежно вероятностную картину его как последнюю и неотвратимую истину.

Таким путем мы приходим к релятивизации понятий “отдельный объект”, “элемент”, “множество элементов” в описании физической ре­альности на базе осознания их опера­циональной природы и учета конечного значения константы h в физических процедурах по их определению. В силу того, что понятие множество является предельно общим в нашем языке, возникшая здесь необходимость его релятивизации может быть достигнута лишь путем ограничения его применимости другим столь же предельно общим и дополнительным по отношению к нему  понятием целого (или единого) как не-множества. В упомянутом выше полуклассическом приближении это и находит свое формальное выражение в появлении  ячейки  как абсолютного инварианта в фазовом пространстве квантовой системы. Естественно, все это ведет к коренному пересмотру основополагающих физических представлений. Так предметом описания в квантовой механике уже больше не могут быть множества каких-то физических элементов, а лишь наборы потенциальных возможностей их выделения (или получения) в эксперименте в зависимости от определенных макроскопических условий, проистекающих из специфики выбранного типа эксперимента.

Эти наборы потенциальных возможностей квантовой системы возникают в силу принципиальной невозможности полной разложимости ее на элементы и множества. Конкретный набор потенциальных возможностей системы задается ее актуально-множественной структурой (определенное значение импульса или разности координат, составляющих систему частиц, суммарного спина, значений энергии или координат и т.п.), которая, в свою очередь, формируется  конкретными макроскопическими условиями существования системы.

1. Природа вероятностей в квантовой механике

Глубокая специфика КМ состоит в том, что в ней актуально-множественное и потенциально-возможное – это две противоположные, но в то же время взаимно дополняющие друг друга, неразрывно связанные и в равной мере реальные стороны   мира. Происхождение двух этих сторон реальности таково. В квантовой области мы вынуждены признать существование фундаментального квантового свойства целостности физической системы (и всего мира вместе с нею) в субквантовом уровне. Формальным источником этого свойства целостности в зависимости от выбранного способа построения квантовой механики может быть постоянная Планка, или фундаментальное алгебраическое свойство некоммутативности некоторых наблюдаемых, или соотношение неопределенностей для некоторых измеряемых величин и тому подобные эквивалентные представления. Каждое из перечисленных требований имеет один и тот же физический смысл: любая квантовая система (и весь мир вместе с нею) не могут быть исчерпывающим образом разложены на множества каких-либо актуально существующих (т.е. физически верифицируемых) элементов. В итоге мы вынуждены перейти к вероятностному языку в описании квантовой реальности: мы можем теперь говорить лишь о потенциальных возможностях или вероятностях выделения того или иного «элемента» в эксперименте. Отсюда из противоположности и взаимодополнительности двух этих сторон мира проистекают  неустранимые скачки и разрывы  во  взаимопереходах  от одной стороны к другой.

Что же является объективным источником вероятностной природы квантовых систем?

2. Причинная вероятность

В принципе существует два способа получить вероятностное поведе­ние объекта. Первый – классический –  у нас имеется вполне определенный отдельный объект, но под воздействием множества динамических факторов ведущий себя вероятностным образом, скажем, кубик с шестью гранями. Бросаем его достаточно большое число раз и полу­чаем – в зависимости от правильности кубика, расположения его центра тяжести и т.п.- то или иное распределение вероятностей выпадения различных его граней. Здесь требуется обычная – колмогоровская – теория вероятностей. При определении вероятности выпадения двух или большего числа случайных событий (граней) их вероятности просто скла­дываются, ибо это вероятности различных, никак не связанных между со­бой независимых событий. Это – классические вероятности, очевидно имеющие физически-причинную природу, ибо в каждом таком случае вероятностного поведения объекта в принципе всегда можно указать конкретную физическую причину, вызывающую отклоненния в его поведении.

Но этот подход как раз и является недостаточным в области кванто­вых явлений. Он не дает ответа на главные вопросы: почему вероятности, представленные y-функцией, во-первых   принципиально неустранимы, а во-вторых, будучи даже распределенными по всему бесконечному пространству в чистом квантовом состоянии, интерферабельны, т.е. взаимно согласованы и взаимно скоррелированы, что ярко проявляется в редукции волновой функции и квантово-корреляционных эффектах? Иными словами: почему в квантовой механике складываются ам­плитуды вероятностей, а не сами вероятности?

Второй – истинно квантовый – способ получения вероятностного описания является принципиально другим. В силу принимаемого тезиса об относительности и неуниверсальности по­нятия элемент (или множество) в описании физической реальности и фунда­ментального свойства целостности и конечной неразложимости мира на элементы и множества у нас нет кубика-объекта как отдельного элемента (события), хотя бы и ведущего себя случайным образом. Имеются лишь определенные возможности выделения (формирования) его в эксперименте, той или другой величины–характеристики такого объекта, всегда лишь отно­сительно выделяемой из целостной и в конечном счете неразложимой на элементы и множества физической ситуации. Какая-то одна величина проявляется лишь за счет стирания (растворения, исчезновения) других канонически сопряженных, но некоммутирующих с нею величин. Так что они никогда не существуют как совместно определенные: ведь квантового объекта нет как отдельного и вполне определенного элемента (вроде кубика), а есть только вероятности формирования тех или иных его характеристик-величин, задаваемые определенными макроусловиями. Причем, поскольку возникающие здесь вероятности относятся к возможностям выделения тех или иных элементов из целост­ного и единого, в конечном счете неразложимого на элементы состояния, то они оказываются естественным образом взаимосогласованными и взаимно скоррелированными самим этим фактом принадлежности их единому и не­делимому целостному состоянию. Это означает, что интерференцию вероят­ностей можно наблюдать только для вероятностей присущих одному собы­тию, а не для двух разных событий, формируемых в двух разных экспе­риментах или в разных актах воспроизведения события в одном экспе­рименте.

Действительно, как предсказывает теория и показывает экспе­римент (Pfleegor R.L. and Mandel L.[3]), фотон интерферирует только с самим собою и ни­когда не интерферирует с другим фотоном, рожденным в другом акте испускания.

Итак, в силу фундаментального свойства целостности и недели­мости (формально выражаемого ячейкой  в фазовом пространстве системы) квантовая система не есть набор (множество) каких-то сущностей, а есть система отношений между макроскопически задаваемыми (макроскопически обусловленными) элементами (например: определен­ное значение импульса, координаты, суммарного спина и т.п.)  и – в силу неполной разложимости системы на элементы и множества – прису­щими этому состоянию наборами потенциальных возможностей выделения (определения) соответствующих сопряженных величин (элементов). Так, двухчастичной системе с суммарным спином равным 0 присущи определен­ные наборы потенциальных возможностей значений спинов составляющих ее частиц, каждый из которых, в свою очередь, предстает как суперпо­зиция вероятностей определенных значений проекций спинов по трем взаимно перпен­дикулярным осям. Важно подчеркнуть, что взаимная дополнительность актуально-множественной (но лишь относительно выделяемой) стороны и соответствующего ей набора потенциальных возможностей имеет в своей основе фундаментальное свойство целостности, конечной неделимости и неразложимости квантовой системы на какие-либо множества элементов.

Здесь есть известная аналогия между СТО и КМ. Действительно все парадоксы квантовой физики требуют развития того подхода, который оказался необходимым для преодоления парадок­сов релятивистской физики: как только было осознано, что релятивист­ские эффекты имеют кинематическую природу и следовательно проистекают из изменений в отношениях, вызываемых переходом от одной системы отсчета к другой, так сразу все стало на свои места, и релятивистская механика перестала быть “непонятной”.

Аналогичный шаг требуется в развитии оснований квантовой физики с тем существенным различием, что если релятивистская механика опе­рирует наборами пространственно-временных отношений, которые могут быть актуально заданными и совместно сосуществующими (с точки зрения актуально выбранных и сосуществующих систем отсчета), то квантовая механика описывает взаимные отношения в некотором смысле противопо­ложных и взаимно дополнительных сторон мира: актуально заданного физиче­скими условиями наблюдения (или измерения) множественного мира и, – в силу неполной разложимости его на элементы и множества, – потенци­ально возможного и вероятностного мира как неотделимого от первого и неразрывно связанного с ним. Этими отношениями двух этих миров, или, вернее, двух этих противоположных сторон одного и то­го же единого и в конечном счете неделимого и неразложимого на какие-либо мно­жества мира и исчерпываются все мистерии квантовой механики.

Предельно детализированное (чистое) состояние физической системы, задан­ное ее y-функцией, соответствует определенной конфигурации ее ак­туально множественного аспекта, задаваемого макроскопическими усло­виями и представленного определенными значениями наблюдаемых. Оно  включает в себя суперпозицию ее возможных состояний (или проявлений) в мире элементов и множеств – так называемые потенциальные возмож­ности квантовой системы. Любые актуально осуществляющиеся изменения в реальном множественном аспекте системы (например, в результате произ­веденного измерения, физического взаимодействия и т.п.), реализующие те или иные потенциальные возможности исходного состояния и создающие новые значения наблюдаемых, естественно, создают новую картину взаимно соотношения актуально множественного аспекта системы и соответствующего этому новому состоянию нового набора потен­циальных возможностей ее. Это и означает, что старая волновая функция должна быть зачеркнута и взамен нее записана новая, соответствующая но­вому значению наблюдаемой  (или новой актуализировавшейся наблюдаемой). Так мы достигаем тривиализации процесса редукции волновой функции.

С этой точки зрения и редукция волновой функции, и квантово-корре­ляционные эффекты, конечно, не есть физические процессы, то есть, не есть процессы, которые могут быть объяснены в терминах переноса энергии и импульса и соответствующих физических взаимодействий. На самом деле это вообще не есть какие-то «процессы», а есть именно неизбежный результат изменения во взаимных отношениях двух сторон в состояниях физических систем: актуально-множественной (и физически верифицируемой) стороны, и – в силу неполной разложимости любого физического состояния на множества и элементы – набора потенциальных возможностей системы, представленного для каждого конкретного максимально детализированного состояния ее соответствующей волновой функцией. И ничего больше. Думается, что так понимаемая концепция целостности в интерпретации квантовой механики в состоянии удовлетворить самого хладнокровного и трезво мыслящего физика. Единственное, что здесь требуется, это раз­витие боровской феноменологической концепции целостности до ее логического конца - от­каза от применимости понятия множества там, где это понятие объективно теряет всякую осмысленную применимость свою.

Тогда “акт смотра” наблюдателя и “осознание” им показаний прибора есть только способ приведения наблюдателем своего знания о состоянии системы в соответствие с объективно происшедшими в структуре внутрен­них отношений в ней изменениями. Ответственность за редукцию потенциальных возможностей и квантово-корреляционные эффекты в системе падает на феномен целостности ее как на объективную основу взаимной связанности и взаимной соотнесенности актуально множественного аспекта системы и соответствующего ему набора потенциальных возможностей в ней.

3. Квантовый холизм как теория импликативно-логических структур вероятностей в квантовых системах

Сама возможность формулировки знаменитых неравенств Белла, которые привели к экспериментальной проверке квантово-корреляционных эффектов, предполагает, что физические объекты существуют как реальные элементы и множества, вполне определен­ные, существуют как бы сами по себе. Поэтому и свойства, в отношении которых формулируется какое-то из неравенств Белла, характеризуют объект сам по себе. Соответственно в множестве таких объектов исклю­чается какая-либо связь между ними, что находит свое отражение в свой­ствах “локальности” и “сепарабельности” множеств таких объектов. Это означает, что система, для которой справедливы неравенства Белла, может и должна быть исчерпывающим образом представлена как актуальное множество некоторых объектов-элементов, которые характеризуются актуально присущими им самим по себе соответствующими свой­ствами.

То есть, исходные предпосылки Белла задают нам такую систему, которую грубо говоря, можно отождествить с множеством бильярдных шаров на зеленом поле бильярдного стола. Именно в отношении такой системы им и были получены известные неравенства

Поясним сказанное выводом какого-либо примера неравенств Белла [см.4]. Пусть имеются частицы, каждая из которых характеризуется тремя величи­нами А,В,С, принимающими значения . Если мы исходим из того, что каждая такая частица существует как вполне определенный элемент множества таких объектов, то это означает, что каждая из частиц актуально обла­дает вполне определенными одновременными значениями всех этих трех параметров А, В, С. Обозначим случай, когда А принимает значение + 1, через А+ и А- – если А принимает значение – 1. Аналогично и для В, С. Тогда для любого ансамбля таких частиц с произвольными значе­ниями АВС будет справедливо равенство:

N(А+В-)= N(А+В-С+)+ N(А+В-С-), где N – число частиц с соот­ветствующими свойствами. Выпишем и другие подобные равенства:

N(В-С+)= N(А+В-С+)+ N(А-В-С+),

N( А+С-)= N(А+В+С-)+ N(А+В-С-)

Из двух последних равенств очевидно следует

N( А+В-)?N (В-С+)+ N( А+С-).

Это и есть одно из неравенств Белла. Подчеркнем еще раз – и это очевидно на данном примере вывода неравенства Белла, – сама возможность формулировки подобных неравенств предполагает, что объекты в отношении которых справедливы эти неравенства, существуют как вполне определен­ные элементы, актуально заданные и актуально характеризуемые указанными (А, Б, С) свойствами самими по себе. В множествах таких объектов исключается какая-либо связь и зависи­мость между ними кроме физически-причинной, т.е. связанной с переносом энергии и импульса. На таком абстрактном множестве актуально заданных и независимых один от другого объектов исчерпывающим образом реализуется алгебра наблюдаемых с коммутативностью, что составляет существо математической схемы классической механики [см.5].

Вместо величин А, В, С можно говорить о трех взаимно перпендикулярных проекциях спинов частиц, которые для фотонов как раз и принимают значения +1 или –1. Остается в реальном эксперименте проверить такие неравенства Белла на реальном распределении значений проекций спинов фотонов, рождающихся в результате распада некоторого единого квантового состояния по схеме  известного   ЭПР-эксперимента. Такие эксперименты были поставлены и они опровергли нера­венства Белла! Тем самим эксперимент возвращает нас к такому пред­ставлению, согласно которому свойства, описываемые некоммутирующими операторами, суть отношения к приборам и не “существуют са­ми по себе” [4].

Для более детального рассмотрения возникающей здесь ситуации предположим некую квантовую систему, состоящую из двух частиц, с общим спином равным нулю. Система находится в предельно детализированном так называемом  чистом квантовом состоянии, описываемом единой волновой функцией. Поскольку в этом состоянии система далее недетализируема (т.е. неразложима на элементы и множества) и существует как неделимое целое, мы вынуждены говорить о частицах, из которых она состоит, в терминах  вероятностей их (частиц) выделения. Это означает, что структура системы в этом состоянии сформирована наборами потенциальных возможностей состояний ее отдельных частиц.

Для некоторого идеализированного и упрощенного случая этот набор вероятностей можно представить в следующем виде. Суммарный спин двухчастичной системы точно определен и равен нулю: S(1+2) = 0. Спины составляющих эту систему частиц в этом случае не могут иметь определенного значения (точное значение суммарного спина системы не коммутирует с определенными значениями спинов для 1-й и 2-й частицы). В результате имеем следующее распределение попарно возможных значений спинов для 1-й и 2-й частицы:

 

S(1+2) = 0

 

1 частица                                   2 частица

 

(Париж)

(Токио)

Вероятность

{S1x  =  +1

S2x  =  -1}

Р = 1/6

{S1x  =  -1

S2x  =  +1}

Р =  1/6

{S1y  =  +1

S2y  =   -1}

Р = 1/6

{S1y  =  -1

S2y  =  +1}

Р = 1/6

{S1z  =  +1

S2z  =   -1}

Р = 1/6

{S1z  =  -1

S2z  =  +1}

Р = 1/6

 

Ни одно из этих состояний не является реальным, и в то же время каждое из них как возможное вносит свой вклад в вероятностную структуру общей системы.  Актуально и  в конечном счете здесь существуют только наборы вероятностей выделения  таких сущностей,  как первая или вторая частица, но не сами по себе эти частицы.

ЭПР-эксперименты однозначно свидетельствуют, что уже после разлета частиц и прибытия, скажем, 1-й в Париж, а 2-й в Токио, до осуществления над одной из них (например, в Париже) реального физического акта измерения (или другого физического воздействия) между ними сохраняется замечательная связь. А именно, хотя в Париже результат  измерения будет всегда случайным, но если он оказался, для  S1x, скажем,   равным +1, то экспериментатор в Токио, проведя измерение спина своей частицы (уже после события в Париже) с необходимостью получит S2x= -1. Но экспериментатор в Париже, который начинает первым, всегда может произвольно выбирать для измерения ту или иную проекцию спина своей частицы. Если, например, экспериментатор в Париже перестроит аппаратуру на измерение S1z и получит S1z  =  +1, то экспериментатор в Токио обречен на получение в своем измерении только S2z = -1. Это уже не просто детерминизм, а супердетерминизм, как справедливо выразился Д.Бом. И природа этого эффекта очевидно является не физически-причинной, а чисто логической. На это указывает используемая здесь чисто логическая связка «если,… то». (Это и есть непосредственно логическая импликация).

Во-вторых эта импликация развертывается не в мире физических событий (там она просто невозможна), а в дополнительном к нему и тесно связанном с ним мире потенциальных возможностей (и вероятностей), которые по природе своей единственно только и могут быть связаны и взаимно скоррелированы чисто логически, а никак, разумеется, не физически.

В-третьих, сам акт изменения вероятностей для будущего измерения в Токио под влиянием физического события (измерения) в Париже (редукция волновой функции), конечно, является мгновенным, о чем, кстати красноречиво свидетельствуют эксперименты по квантовой телепортации. Итак, все квантово-корреляционные эффекты развертываются вне пространства и времени: мгновенно во времени и сразу на любые пространственные расстояния. Это не должно нас  удивлять: ведь действующими «лицами» здесь являются сугубо внепространственные сущностности: потенциальные возможности (вероятности) и порождающее и удерживающее их также внепростраственное квантовое свойство мира как неделимой единицы, Именно квантовое свойство мира как неделимой единицы является уникальным субквантовым внепространственным «оператором», который всегда противостоит нам в квантовом эксперименте и ведет свою игру в ответ на наши действия. Это свойство целостности, порождая потенциальные возможности и удерживая их, управляет ими, перераспределяя их в строгом соответствии с меняющейся конфигурацией множественного (физически верифицируемого) пространственно-временного аспекта системы, изменения в котором мы создаем, проводя эксперимент (или измерение).

Существование мира не как множества, но как в конечном счете неделимой целостности, является наиболее значимым, наиболее реальным и достоверным объективным фактом. Этот факт  выражает в некотором смысле абсолютную реальность.

Эта целостность, как уже говорилось, формально вводится в квантовую механику через посредство постоянной Планка h. Для каждой физической системы   эта целостность проявляется через существование в ее фазовом пространстве неделимой ячейки hN . Поскольку пространство любого реального физического опыта-измерения  всегда оказывается  только частным сечением фазового пространства, то существование всегда целой и неделимой ячейки  hN в фазовом пространстве делает   очевидно недостижимым   получение точных и исчерпывающих результатов любого реального физического измерения. Целостность и конечная  неразложимость квантовой системы на элементы и множества,   задаваемая ячейкой  hN, вынуждает нас  описывать ее структуру в терминах вероятностей  разложения ее на те или иные элементы в эксперименте.

Отсюда следует знаменательный вывод: вероятности являются первичными (и неустранимыми) в наблюдении.  Но на самом деле по отношению к  принципиально ненаблюдаемому лишь логически постижимому и абсолютно объективному феномену целостности эти вероятности являются вторичными, поскольку они проистекают из него (из свойства конечной неразложимости квантовых систем на элементы и множества).

Фундаментальное свойство целостности квантовой реальности, являясь источником  потенциальных возможностей квантовых систем, в то же самое время обеспечивает их взаимную согласованность и скоррелированность. Измерение проекции спина одной из частиц после распада исходной системы одновременно означает преобразование ?-функции для второй частицы в состояние с соответствующим (и строго определенным) ожидаемым результатом измерения аналогичной проекции спина у этой  (второй) частицы, вытекающим из исходного значения суммарного спина и полученного на первой фазе эксперимента определенного значения проекции спина для первой частицы. В переходах от одного заданного макроскопическими условиями актуально множественного, но лишь относительного (в смысле не полного и не исчерпывающего!) состояния системы к другому в результате акта измерения или физического взаимодействия ячейка hN , всегда оставаясь целой и неделимой, действует как «нормирующий» или «управляющий» фактор, преобразующий одни наборы потенциальных возможностей в другие сообразно изменениям, происходящим в актуально множественной структуре системы.

В итоге редукция волновой функции и квантово-корреляционные эффекты имеют не физически-причинную и вообще не субстанциальную, а чисто реляционную природу. Эти эффекты оказываются естественным следствием изменений в структуре отношений взаимно дополнительных сторон: макроскопически заданной актуально множественной стороны и неразрывно связанной с нею и вполне определенной для нее системы потенциальных возможностей, порождаемых физической невозможностью исчерпывающего разложения системы на элементы и множества. Эта демонстрируемая в ЭПР-экспериментах квантовая корреляция состояний частиц является тривиальным следствием импликативно-логической организации вероятностной структуры исходного чистого состояния первичной общей системы, проистекающей из квантового свойства ее целостности и конечной неразложимости на множества каких бы то ни было элементов. В то же самое время эти квантовые корреляции, которые появляются в ответ на наш свободный выбор в измерении той или другой наблюдаемой, демонстрируют замечательную управляющую роль феномена целостности системы. Это указывает на то, что даже после распада системы частицы не являются абсолютно отделенными одна от другой. В субквантовом уровне обе частицы, выделившиеся из исходного состояния, и весь мир вместе с ними существуют как неделимая единица. (Другим примером импликативных структур являются структуры мышления и сознания, которые управляются  феноменом целостности, присущим психике или сознанию. Отсюда - многочисленные аппеляции к сознанию в поисках решения квантовых парадоксов).

В приведенном обсуждении в целях большей наглядности использовано полуклассическое приближение, опирающееся на понятия фазового пространства системы и ячейки hN в нем. Существующие сегодня математические формализмы квантовой механики далеко ушли от подобных представлений. Однако полученные здесь принципиальные выводы об относительности  предельно абстрактного понятия множества (и понятия элемент) в описании квантовых сиcтем, свойстве целостности и конечной неразложимости квантовых систем на элементы и множества как источнике неустранимых вероятностей в их описании полностью сохраняют свое значение, являясь абсолютно независимыми от выбора той или иной математической схемы квантовой механики. Равной же мерой это касается и импликативно-логической организации этих вероятностей в чистых квантовых состояниях и вытекающем из нее импликативно-логическом «механизме» квантово-корреляционных эффектов.

В наиболее общем виде математическую схему квантовой механики можно представить как физическую реализацию одной из алгебр со свойством  некоммутативности [5]. В этом случае из одного только абстрактного свойства некоммутативности наблюдаемых (и некоммутативности соответствующих операторов) естественным путем получаются все характерные черты квантовой механики: первичность и неустранимость вероятностного описания наблюдаемых, соотношения неопределенностей, дискретность значений наблюдаемых, наблюдаемые, одновременно неизмеримые и одновременно не имеющие определенных значений (а значит, и свойство дополнительности), и т.д. И что замечательно – идя таким путем мы получаем, наконец, некоторую постоянную, значение которой находят из опыта ( это и есть постоянная Планка!). В этом весьма общем алгебраическом представлении математическая схема квантовой механики отличается в своих истоках от соответствующей математической схемы классической механики одним единственным свойством - свойством некоммутативности. Следовательно, можно сказать, что вся специфика квантовой механики в формально-алгебраическом смысле содержится в свойстве некоммутативности.

Что же скрывается за таким предельно общим свойством как свойство некоммутативности некоторых элементов: АВ-ВА?0, или, что то же самое: АВ-ВА=С (здесь С - некоторая постоянная).

Здесь можно сказать следующее.

Первое: свойство некоммутативности вводит некоторую неустранимую, неэлиминируемую или невыбираемую с помощью каких-либо множественных «механизмов» (с помощью дополнительных множеств, «скрытых параметров» и т.п.) связь между элементами А и В. В противном случае эти элементы перешли бы в  разряд классических объектов, описываемых коммутативной алгеброй.

Второе: эта связь является настолько тесной, что элементы А и В не только неотделимы один от другого, но сама их индивидуальность именно как элементов неизбежно приобретает относительный смысл, так что придание одному из них смысла актуально существующего и актуально определенного элемента достигается лишь за счет полной потери всякой определенности относительно второго сопряженного элемента.

Это означает, что свойство некоммутативности необходимо влечет за собой неустранимо вероятностное описание соответствующих элементов, так что в общем случае некоммутирующие элементы АВ-ВА?0 должны описываться вероятностным образом: в терминах вероятностей (их получения или определения).

В-третьих,   ненулевой коммутатор, являясь в определенных условиях  константой, обеспечивает нормировку, взаимную согласованность и взаимную скоррелированность вероятностных распределений для возможных значений некоммутирующих элементов А и В. То есть, выполняет ту же функцию «управляющего фактора» в организации взаимной скоррелированности вероятностей для элементов А и В, которая была нами рассмотрена на примере ячейки hN  в полуклассическом приближении.

В том же случае, когда в ходе дальнейших измерений в эксперименте элементы А и В приобретают оба вполне определенные значения, происходит разрушение чистого квантового состояния и между этими элементами теряется специфически квантовая связь (обозначаемая как  «неделимость», «неотделимость», «несепарабельность» и т.п.). В результате такие элементы переходят в разряд классически описываемых объектов, т.е. становятся элементами коммутативной алгебры или «белловскими объектами», на множествах которых выполняются неравенства Белла. С физической точки зрения любой возможный вид связи между такими белловскими объектами теперь может быть достигнут только посредством передачи энергии и импульса, т.е. с помощью обычных физически-причинных связей. Оно и понятно: ведь теперь эти объекты существуют не в форме потенциально возможных, а как объективно реальные и физически верифицируемые.

4. Логическая природа квантовых вероятностей

Квантовые вероятности имеют, очевидно, не физически-причинную природу. Не только нельзя указать агента (т.е. именно физическую причину), порождающую вероятностное поведение микрообъекта, но даже бессмысленно спрашивать об этом[2]. И это не должно нас удивлять. Например, бессмысленно спрашивать о причине радиоактивного распада атома урана. Мы можем знать среднее время жизни атома, можем указать период полураспада некоторого количества атомов урана. Но не можем указать конкретную причину конкретного события распада того или иного атома. Не можем указать потому, что этой причины как определенного физического агента или физического события, предшествующего распаду, просто нет. Подобные квантовые процессы носят спонтанный характер. С точки зрения классического представления о динамической (т.е. силовой или энергетической) причинности они являются истинно беспричинными.

Не в качестве причины, а в качестве общего основания подобных истинно спонтанных квантовых явлений следует назвать фундаментальное  квантовое свойство конечной неразложимости физической реальности на элементы и множества. Именно это обстоятельство релятивизирует понятия «элемент» и «множество элементов» в описании физической реальности. Взамен этих образов, утративших свою применимость в существенно квантовой области, на первое место теперь выходят лишь вероятности выделения тех или иных элементов и множеств в том или ином состоянии. Так возникающие квантовые вероятности оказываются теперь первичными в описании физической реальности взамен потерявших всякий свой смысл и применимость понятий элемент и множество элементов непостредственно. Какова же собственная природа этих вероятностей?

Технически к прояснению вопроса о неизбежно вероятностном описании микрообъектов легче всего придти, анализируя процессы измерения с учетом ограничений, накладываемых на них существованием постоянной Планка (или соотношений неопределенностей, что в сущности одно и то же). Однако для прояснения собственной природы этих вероятностей лучше всего обратиться к фундаментальной роли в квантовой механике абстрактного алгебраического свойства некоммутативности некоторых наблюдаемых, которое является эквивалентным вышеназванным первым двум началам квантовой механики (постоянная Планка и соотношения неопределенностей). С этой точки зрения, как уже говорилось, квантовая механика является реализацией одной из алгебр со свойством некоммутативности некоторых наблюдаемых, а все остальное – включая постоянную Планка, соотношения неопределенностей и неизбежно вероятностное описание – есть только следствия свойства некоммутативности. Следовательно, нам необходимо сосредоточиться на анализе содержания этого абстрактного чисто логического требования для наблюдаемых – свойства некоммутативности: АВ – ВА ? 0. Всмотримся в это неравенство. Оно имеет единственный смысл: если для величины А существует определенное значение, то величина В в это время не может иметь определенного значения (и наоборот – то же самое следует повторить в отношении В и А). В противном случае при одновременном определенном значении обеих величин А и В неравенство переходит в равенство: АВ – ВА = 0. Это очевидно.

Итак, имеем:

В той версии квантовой механики, которая исходит из принципа некоммутативности некоторых наблюдаемых, неизбежно вероятностное описание объектов вводится самим этим принципом, или требованием некоммутативности. Так мы в явном виде получаем вероятности уже не привычной классической физически-причинной, а качественно иной логической природы как порождаемые логико-алгебраическим свойством некоммутативности некоторых элементов.

Посмотрим теперь, что физически означает условие некоммутативности для пары элементов А и В. Прежде всего это, конечно, отношение взаимодополнительности элементов А и В: как было выше сказано, если А точно определено, то В оказывается полностью неопределенным и наоборот. Следовательно, одновременно с неизбежно вероятностным описанием квантовых объектов и принцип дополнительности также содержится в требовании некоммутативности.

3) Попробуем, наконец, прояснить самую последнюю истину, непосредственно физическую истину, абстрактного требования некоммутативности для элементов А и В. Как выше было сказано, в случае принятия этого требования возникает неизбежно вероятностное описание элементов А и В, замечательное отношение взаимодополнительности их состояний (определенного у одного и в то же время полностью неопределенного у другого).

Но если физическая реальность такова, то как это возможно? Что же, в конце концов, это означает физически? В поисках ответа на эти вопросы будем руководствоваться надежным операционалистским принципом: любая величина (элемент) имеет физический смысл лишь постольку, поскольку указаны и реализуются условия ее реальной физической верификации. Имея в виду это необходимое требование, обратимся снова к неравенству АВ – ВА ? 0.

Что собой представляет и как существует система из двух элементов А и В в этом случае, в условиях наложенного на элементы, образующие ее, требования некоммутативности? Ответ ошеломляющий.

Хотя перед нашими глазами запись двух элементов А и В, но если эти элементы удовлетворяют требованию некоммутативности, система, состоящая из двух таких элементов, на самом деле актуально и физически никогда не состоит из двух элементов, а всегда существует и проявляет себя как один элемент, как единая и неделимая система: ведь при вполне определенном и физически верифицируемом состоянии одного элемента второй элемент является полностью неопределенным! Значит, с точки зрения требования физической верифицируемости о нем мы ничего не можем сказать. И прежде всего не можем сказать, что этот второй элемент актуально и физически существует. Он существует лишь виртуально или в форме потенциальных возможностей его проявления.

Так мы приходим к замечательному физическому выводу: квантовая система, состоящая из двух некоммутирующих элементов и описываемая единой волновой функцией, на самом деле (и строго физически) всегда существует как один элемент, или как сказал бы Дэвид Бом,  как неделимая единица. Тем самым мы и на этом пути вновь добрались до самого изначального и главного – сердцевины и сути всей квантовой специфики – квантового свойства системы как неделимой целостности. Именно это свойство, препятствуя полному и исчерпывающему разложению квантовой системы на составляющие ее элементы, порождает их неизбежно вероятностное поведение и, соответственно, вынуждает нас к вероятностному описанию состояния квантовой системы. И в то же самое время это квантовое свойство целостности «управляет» потенциальнми возможностями (или вероятностями) системы в зависимости от того, что реально-физически с системой происходит в акте измерения (или иного физического воздействия), перераспределяя присущие ей потенциальные возможности (и вероятности) из одного набора в другой.

Замечательно, что в таком подходе это квантовое свойство целостности и конечной неразложимости системы на элементы и множества предстает как чисто логическое свойство: ведь оно задается логико-алгебраическим свойством некоммутативности некоторых элементов. Поэтому будучи не физически-причинной, а логической эта целостность и проявляет себя в чисто логических, а не физически-причинных следствиях и свойствах системы. А именно, порождая не физические, а логические по своей природе вероятности, неизбежные и неустранимые в поведении квантовой системы. Это   свойство системы как неделимой единицы одновременно обеспечивает их (вероятностей) взаимную согласованность и скоррелированность, что наглядно проявляется в редукции волновой функции при физическом воздействии на систему (например, при измерении), или в квантово-корреляционных эффектах по схеме ЭПР-эксперимента и т.п.

 

Венеамин Цикин (Сумы)

КОНСТРУКТИВНАЯ РОЛЬ СЛУЧАЙНОСТИ

Хаос, беспорядок, случайности необходимы для рождения нового. Хаос есть конструктивное начало, основа для процесса развития. Всякий процесс развития сопровождается огромным количеством случайностей. Они имеют слабое, несоизмеримое с основным течением влияние, никак не сказываются, забываются, не определяют динамику развертывания процесса, его «судьбу». Когда же и какой случайности удается стать существенной, прорваться с микроуровня на макроуровень, с малого масштаба в масштаб системы в целом?

Синергетика решает этот вопрос конкретно и конструктивно. Она показывает при каких условиях и для каких систем случайности (на языке синергетики – флуктуации, то есть случайные отклонения мгновенных значений величин от их средних значений) могут привести к возникновению порядка, новой пространственно-временной структуры.

Как возникает правильная структура из первоначально неорганизованного, хаотического  движения молекул? Инициирующими началом самоструктурирования вихрей   является малая флуктуация, одна из того множества, которым сопровождается любой процесс

Для обозначения этого перехода И. Пригожин вводит принцип «порядок через флуктуации» [3, 357]. Флуктуации в равновесных системах ослабляются и подавляются, а в неравновесных, наоборот, усиливаются и тем самым "расшатывают" прежний порядок и основанную на нем структуру. В результате этого возникает неустойчивость и появляется особая точка перехода, которую называют точкой бифуркации, или разветвления. Какую из возможных структур в этой точке "выберет" система, по какому пути пойдет ее дальнейшее развитие или даже произойдет ее распад – все зависит от случайных факторов и заранее предсказать это нельзя. Новый порядок или динамический режим с соответствующей устойчивой структурой, которые приходят на смену старой неустойчивости, характеризуются уже вполне детерминистическим поведением.

Процесс самоорганизации происходит в результате взаимодействия случайности и необходимости и всегда связан с переходом от неустойчивости к устойчивости. Хотя устойчивость, равновесие представляют собой необходимые условия для существования и функционирования вполне определенной системы, тем не менее переход к новой системе и развитие в целом невозможны без ликвидации равновесия, устойчивости и однородности.

Новый порядок возникает благодаря усилению флуктуаций, а последние зависят от степени равновесности системы, в конечном итоге от того, насколько интенсивно она обменивается со средой веществом, энергией и информацией. Можно сказать, что там, где царят покой, равновесие, однородность, там не может быть подлинного развития. Длительное пребывание системы в таком состоянии неизбежно приводит ее к дезорганизации и разрушению. Такова судьба всех изолированных систем. Вот почему можно утверждать, что "развитие происходит через неустойчивость, через бифуркации, через случайность" [1, 14].

При определенных условиях, когда работа источника интенсивнее диссипативного, размывающего неоднородности фактора, устанавливается режим локализации, оформления структур в открытой нелинейной среде. Он придает хаосу определенную форму. Но, оказывается, развитые локализованные структуры неустойчивы к хаотическим флуктуациям на микроуровне. Малые возмущения рассинхронизируют темп развития процессов внутри разных фрагментов сложной системы, и она начинает распадаться. Процесса распада можно избежать, если вовремя (за счет хаоса, флуктуаций) происходит переход на иной, противоположный режим функционирования, тогда распад (хотя бы частичный) заменяется объединением.

Существование двух противоположных по смыслу и дополняющих друг друга режимов развития процессов – фундаментальный результат, полученный для широкого класса систем. И уже известна причина возможных колебаний, периодических переключений этих режимов – сильная нелинейность. Сильная нелинейность источников системы (среды), независимо от конкретной природы размывающих факторов, приводит к чередованию во времени названых режимов.

Разные начальные воздействия (внешние или внутренние, вынужденные или спонтанные) приводят к различию моментов обострения (времени жизни или времени максимального развития) одновременно существующих структур (систем). А это означает, что системы в мире имеют разные темпы развития, живут в разных темпомирах. В этом смысле мы называем независимо существующие разновозрастные структуры (структуры, имеющие разные моменты обострения) разными темпомирами.

Исследование процессов самоорганизации открытых, неустойчивых и неравновесных систем позволяет углубить понимание диалектической взаимосвязи необходимости и случайности. Не только случайность может выступать как дополнение необходимости, но и необходимость – как дополнение случайности, то есть можно выделить два вида случайностей. Первый вид – это случайности, которые богаты возможностями и дают начало направленной эволюции системных объектов в точках бифуркаций. Они лежат в истоках процесса развития, возникновения нового в действительности. В данном случае необходимость рождается из случайности, через скачок и выступает как следствие, итог первоначальной "игры случая". Этот вид случайностей характеризует развитие как появление – вдруг, самые критически-революционные переходы, качественно-переломные моменты, поворотные точки в эволюции системы.

Второй вид составляют случайности, которыми сопровождается всякий направленный процесс изменений, когда направленность уже сложилась, выявилась. Это случайности, которые дополняют необходимость и представляют собой форму ее проявления, то есть случайности, понимаемые в обычном, традиционном смысле слова. Итак, если случайность первого вида "порождает" необходимость, то случайность второго вида добавляет элемент неопределенности, неоднозначности и тем самым способствует самовыстраиванию необходимости, диссипативной структуры в конкретном ее виде. Разделение на эти два вида случайности определяется не "изнутри" их самих, а "извне" – системой, вернее, этапом процесса самоорганизации системы.

Одно и то же сходное событие в одном случае, при определенных состояниях системы, а именно вблизи точек бифуркации, представляет собой случайность первого вида. А в другом случае, между точками бифуркации – это случайности второго вида. "Порождающая", "воспламеняющая" случайность сменяется случайностью "выжигающей", избирательно "гасящей", конструктивной благодаря самой своей разрушительности.

Итак, сущность концепции хаоса можно сформулировать так:

– хаос возникает по мере того, как с усилением колебаний система достигает порога устойчивости и входит в область сильных флуктуаций;

– в состоянии неравновесности возникают точки бифуркации, задающие возможность разнонаправленного движения; при этом выбор вектора решает только случайность;

– совокупность колебаний и бифуркаций придает системе различные ритмы или режимы работы так, что система как бы находится одновременно во всех возможных состояниях;

– непрерывное возникновение ряда точек бифуркации (каскад бифуркаций) создает последовательность в необратимой эволюции системы и ведет к ее переходу из состояния, где "все решает случайность", к детерминированному поведению, при этом через смену режимов хаоса система упорядочивается.

Синергетика постулирует вывод о том, что хаос обладает собственной структурой и поэтому является, по Э. Ласло, "сложной и непредсказуемой формой порядка" [2, 80-84].

Итак, случайность задает новый тип систем, радикально отличных от систем, построенных на жестких связях. Именно здесь кроется возможность образования систем с гибким реагированием, не заданных однозначно внешними воздействиями. Случайность есть не просто признак внутреннего хаоса, но хаоса, который порождает определенный тип порядка, где крайними полюсами выступают соответственно системы с жесткой детерминацией и вероятностные системы. В синергетике случайность есть фактор, ответственный за образование новой, не предзаданной прошлым траектории развития. Идея вероятности позволяет увидеть системное будущее как непредзаданное, открытое, что соответствует онтологии сложных, нелинейных систем.

Литература:

1. Князева Е.П., Курдюмов С.П. Синергетика – как новое мировидение // Вопросы философии. - 1992. - №  12. – С. 3-21.

2. Ласло Э. Основания трансдисциплинарной единой науки // Вопросы философии. – 1997. - № 3. – С. 80-84.

3. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. – М.: Прогресс, 1986. – 432 с.

 

Святослав Черкасов (Винница)

Логико-гносеологический анализ формирования вероятностных знаний

История развития врачебного дела свидетельствует, что в диагностическом поиске, выработке правильного лечебно-тактического решения и в обосновании прогноза болезни широко применялись различные формы вероятностного знания. Так, С.П.Боткин прямо указывал, что "диагноз больного есть более или менее вероятная гипотеза, которую необходимо постоянно проверять; могут явиться новые факты, которые могут изменить диагноз или увеличить его вероятность" [1]. "В патогенезе атеросклероза, – отмечает Б.И.Чазов–, можно считать доказанной роль четырех механизмов: наследственности, нарушений липидного обмена, состояния сосудистой стенки и рецепции... и тем не менее атеросклероз остается больше морфологическим понятием, чем нозологической единицей с четко очерченными признаками болезни – этиологией, единым патогенезом, где определяется отчетливая закономерная связь одного патологического звена с другим. Существующие представления об атеросклерозе как едином патологическом процессе по сути являются гипотезой" [13]. Будучи по своей сути творческими элементами познания, различные виды и формы гипотетического знания в соединении с логикой суждений и утверждений, сомнений и доказательств пронизывают всю научно-практическую и экспериментальную деятельность врача, образуя живую, непрерывную ткань развития знания о сущности патологии. Как и в прошлом, так и в настоящее время модели гипотетического знания используются клиницистами в диагностике, выборе лечения, в обосновании прогноза болезни, в том числе и с помощью компьютерной техники.

При первоначальном применении компьютерной техники исследователи большое внимание обращали на то, что диагностике явно не хватает точности и стремились исправить положение путем использования различных вариантов современной символической логики, математики. В клинике наблюдалось некоторое пренебрежение к неточному, интуитивно-содержательному, проблемному знанию. Сейчас же врачи-клиницисты, занимающиеся исследованием сложной динамики развития болезни в различных ситуациях, не могут себе позволить такого пренебрежения. Ведь "очень глупа была бы та машина, которая располагала бы лишь единственным жестким порядком шагов обработки входного сообщения и в которой не предусмотрена возможность обработки сомнительных случаев" [2], с которыми в клинике практический врач сталкивается почти ежедневно, и точность в исследованиях бывает зачастую совершенно невозможной. Только несведущему в медицине приходится часто удивляться тому, что современный врач, обладая столь многочисленными техническими средствами, приёмами распознания болезни, останавливается на путях сомнительного предположения, гипотезы, предварительного диагноза и т.п.

К сожалению, среди клиницистов, ученых-медиков, философов до сих пор нет единого понимания содержания понятий: творческой догадки, исходного предположения, рабочей гипотезы, или руководящей идеи, по С.П.Боткину, научной медицинской и диагностической гипотезы. Более того, одни исследователи указывают на роль и значение этих форм вероятностного знания в процессе распознания болезни [3, 6, 12], другие, напротив, отрицают само употребление термина гипотеза в диагностике [11], ибо речь идет здесь, по их мнению, о достоверном, дедуктивном выведении и преобразовании знаний.

Нам представляется, что в клинической медицине типа знаний, и вероятностный, и достоверный, одновременно являются наиболее важными и имеют как предметно-практическое, так и научное значение, хотя и находятся в противоречивом единстве в том смысле, что увеличение одного из них может уменьшать значимость другого и, наоборот, прирост одного увеличивает значимость другого. Так, с ростом точности того или иного предположения, гипотезы обязательно меняется и роль специальных инструментальных и лабораторных исследований. В этой связи и достоверные сведения, как правило, меняются: увеличивается или уменьшается их информативное значение. Творческие или конструктивные процедуры приводят к установлению переходов между отдельными компонентами сформировавшегося достоверного и вероятностного знания и обретают свое эвристическое место в общей направленности диагностического поиска. Здесь существуют точные знания клинической картины болезни, фаз ее развития, а также достоверные результаты инструментального и лабораторного исследования. Затем имеются предположения, которые условно считаются также достоверным или гипотетическим знанием, пока не установлены противоречащие факты.

С практической и научной точек зрения клиницисту не следует уповать на чистые достоверные данные и точные показатели датчиков, приборов, свободные от случайных внешних наслоений, а использовать всё множество знаний. В этом множестве конкретные составные бывают различными, но общее, существенное для врача содержание, присутствует в каждом из них. Пока сведения остаются в пределах точности познания, они используются в качестве достоверных знаний. Ориентация познания на все более полный охват всех аспектов и сторон патологического процесса хотя и приводит нередко к утрате установленной точности фактов, но в то же время она связана с требованием обнаружения закономерности. Обнаруженная закономерность устанавливает пределы достоверному и вероятностному знанию, указывает на сферу их взаимодействия. Мыслимые возможности гипотетического знания проверяются с помощью дефинитивных определений на предмет их реализации, а установка клинициста, представленная в гипотетических суждениях, частично поддается описанию в форме утверждения, сомнения или отрицания чего-либо. Врач же, механически соединяющий достоверное знание с вероятностным и даже предпочитающий достоверное вероятному, фактически не удаляется от самого вероятностного знания, потому что у него в таком случае имеется слишком ограниченное и недостаточное понимание как достоверного, так и вероятностного знания.

Поэтому мы поставили своей задачей: выяснить смысл и значение терминов – творческая догадка, исходное предположение, гипотеза; подвергнуть логико-гносеологическому анализу; показать взаимосвязь и реализацию в клинике и, в частности в диагностике внутренних болезней. В исследовании вопроса первостепенное значение, на наш взгляд, имеют два момента, два факта. Первый связан с выработкой представлений о том, как конструируются в клинике формы вероятностного знания, какова их функция. Другим важнейшим фактом исследования гипотетических знаний в диагностике является выяснение их специфики и различия. Применительно к проблеме соотношения форм вероятностного знания важно раскрыть специфичность каждой из них и вместе с тем преемственность, взаимосвязь, при которых та или иная форма, во-первых, не отождествлялась бы одна с другой, а во-вторых, не отрывалась одна от другой. В связи с этим целесообразно в диагностическом поиске выделять условные этапы, стадии постижения болезни.

На первых стадиях постановки диагноза особую значимость приобретает клиническое наблюдение и в главном познавательная задача сводится к сбору необходимых сведений, детальному описанию клинической картины болезни, непосредственному обследованию больного В результате возникают и формируются непосредственно данные, В своем содержательном значении непосредственные данные – это, пожалуй, то, что практический врач констатирует при наблюдении с наибольшей вероятностью. Центральное звено целостного восприятия клинической картины болезни обозначается как констелляция симптомов или как симптомокомплекс. Выделяемые констелляции симптомов – это опорные пункты в распознании болезни, вокруг которых концентрируется всё знание её внешнего фона.

Схватывать констелляцию симптомов означает не только собирать в некоторое единство явления, многообразные эмпирические сведения и обозначать их известным термином симптомокомплекс, но и в массе единичного, случайного видеть общее, существенное. Иногда ясное ощущение клиницистом внутренней связанности, организованности рассматриваемых симптомов, их непосредственное осмысление возможно и без усмотрения логической упорядоченности, без предварительных рассуждений. Но в большинстве случаев даже опытному врачу трудно бывает сразу, интуитивно решить, каков должен быть симптомокомплекс при данной констелляции симптомов. Приходится сравнивать фрагменты сходных, ранее воспринимавшихся клинических картин болезни. Вместо непосредственного вывода клиницист имеет целую цепь взаимосвязанных рассуждений. Врач осуществляет здесь своеобразное абстрагирование. Как известно, термин абстракция происходит от слова abstrako, что первоначально означало "открываю", а затем – "выделяю посредством внимания". Используя медицинские знания, профессиональный опыт, клиницист выделяет те компоненты сведений, которые удовлетворяют требования, предъявляемые к научным фактам. Незрелое, предвзятое и слишком торопливо отвлеченное от клинических данных знание наиболее часто отвергается как непригодное.

Вторая стадия первоначального этапа постановки диагноза – использование научных фактов для построения гипотезы. Творческая догадка, исходное предположение возникают и формируются на первой стадии, т.е. на перцептивно-познавательном уровне или уровне целостного сенсорного усмотрения, опознания клинической картины болезни, когда оперативные единицы восприятия позволяют превратить восприятие из процесса построения образа в относительно более элементарную, контекстуальную форму знания. В одном случае творческая догадка является результатом глубоких размышлений и рассуждений, основанных на тех или иных фактических данных. Познавательная деятельность врача использует структурное сходство между различными клиническими картинами болезни и ситуациями путем переноса исследованной структуры, известной ситуации в конкретные условия распознания болезни и последующего переосмысления этого соотнесения с помощью фрагментов вновь возникшей, но менее исследованной ситуации. Мысль врача внезапно схватывает единство и связь между сходными проявлениями болезни и настоящим болезненным процессом. Это следствие постоянства и устойчивости проявления известной, общей закономерности в различных условиях. Во втором случае творческая догадка исходит от какого-то внутреннего профессионального предчувствия и воображения. Благодаря силе воображения опытный клиницист может мысленно отвлекаться от непосредственного наблюдения. Делая неожиданные сопоставления, он осуществляет выход за пределы непосредственного восприятия клинической картины болезни. У врача возникает интуитивная догадка о возможно существующей связи и качественной определенности явлений. Такая догадка обычно опирается на удачный образ-аналогию. Не нуждаясь первоначально в помощи никаких признаков, она может при известных условиях направлять затем мысль клинициста по избранному пути, выполняя эвристическую функцию.

Рассматривается реальная ситуация: посредством целенаправленного клинического наблюдений и мышления достигается достоверное, истинное знание о болезненном процессе; интуитивное постижение есть лишь способ, посредством которого осуществляется не опосредование отражение, а непосредственное и безусловное схватывание явлений. Сущность последних фиксируется формами мысли post factum. Интуитивное познание в диагностике показывает самое большое, что в некоторых условиях можно без логически последовательного размышления обнаружить существенные моменты развития болезни, постижения которых в других условиях потребовало бы значительных интеллектуальных усилий. Реальный механизм интуитивного открытия знаний, как правило, не осознается врачом и воспринимается им как нечто необъяснимое или же как само собой разумеющееся. На первый взгляд, возникает впечатление, что не только интуитивная догадка, но и интуитивное предположение появляются как бы внезапно. Однако в большинстве случаев момент неожиданности в возникновении творческой догадки зависит от полноты восприятия клинической картины болезни и ее предварительного тщательного изучения. Постепенное и незаметное накопление осмысленных, интересующих клинициста, сведений сменяется скачком, качественным сдвигом в его мыслительных построениях. Возникает новое понимание клинической картины болезни. Здесь совершенно четко проявляется действие закона перехода количественных изменений в качественные.

Единство интеллектуальной догадки и интуитивной как скачок в познавательных действиях врача включает в себя различие. Оно выражается в том, что содержание первой догадки не требует непосредственной интеллектуальной проверки. Такая проверка осуществляется клиницистом сразу же с возникновением догадки в каждом отдельном процессе распознания болезни, когда возникает нечто предполагаемое и вместе с тем неизвестное, требующее дальнейшего уточнения, конкретизации. Что же касается интуиции воображения и её результата – интуитивной догадки, то это весьма предвзятое и незрелое знание. Достоверность интуиции весьма относительна, и вряд ли кто-нибудь даже из опытных клиницистов сразу же и легко сможет сказать, каким путем он пришел к догадке. Интуитивная творческая догадка не только не может быть доказана логически, она лишена достоверности и в любом другом отношении – индуктивном, эмпирическом, строго научном или импликативном. Тем не менее она представляет собой в каком-то смысле примитивное целостное знание о возможной связи явлений. Такая правдоподобная догадка, если и не подтверждается сразу же фактическими данными, то, по крайней мере, подкрепляется или опровергается ими.

Различие между предположением и творческой догадкой состоит в том, что предположение есть более или менее зрелая мысль, она стала неотъемлемой принадлежностью врача. Творческая же догадка, когда она только появляется, почти всегда возникает в контекстуальной форме и самому клиницисту понятна только наполовину. Она, как говорится, лишь скользит в мозгу и не пустила глубоких корней. Врач не может и не должен допускать некритического принятия творческой догадки, когда она не созреет в ясную и определенную форму гипотетического суждения. Иногда творческая догадка столь сомнительна, что скорее обнадеживает врача и не может быть серьезным основанием для конструирования предположения. Иначе говоря, творческая догадка полна всяческих сомнений, так что едва ли в ней сразу же можно обнаружить хоть что-нибудь истинное. Тем не менее, её скорее следует очистить от всего ложного и сомнительного, чем полностью отказаться и отбросить как ложное допущение. Ведь как только представится случай и появляются патогномоничные симптомы болезни, догадка тотчас же пробуждается и объединяет факты в нечто единое целое, так что кажется, она растет и превосходит самое себя. Предположение, напротив, если не подтверждается фактами, исчезает как построение мысли, так что даже тот врач, который считал, что он обладает предположением, начинает сомневаться, не были ли его представления заблуждением и ошибкой. В самом деле, то, что на первом этапе распознания болезни иногда кажется несомненным, ясным и очевидным, на другом, более детальном этапе исследования больного оказывается весьма сомнительным и поэтому подвергается уточнению, конкретизации и дальнейшему изучению.

Исходное предположение представляет собою элементарную абстракцию, которая включает определенные сведения о болезни, частично вытекающие из клинической картины заболевания и частично содержащие абстракцию-результат существующего медицинского знания. Исходное предположение отражает болезненный процесс односторонне и весьма приблизительно. Оно не охватывает его содержания во всех связях и деталях. В то же время и абстракция-результат как наиболее целостное отражение известной формы болезни не может выразить все особенности данного случая. Поэтому на уровне конструктивной мыслительной деятельности имеется противоречие. Само построение исходного предположения в значительной своей части сводится к операциям над наглядными, чувственными образами. Внутренняя противоречивость чувственного образа (рациональное и чувственное, объективное и субъективное) позволяет подвергать его воздействие мыслительной деятельности, выделяя основное, существенное, которое можно представить посредством известной логической формы. В исходном предположении одни симптомы или сведения редуцируются, элиминируются как избыточные, несущественные, другие же, выделенные в результате различения и отбора и несущие наиболее значимую информацию, напротив, сохраняются и выдвигаются на первый план. Если учесть все огромное количество фактических данных, то у врача должно быть несколько предположений. Одно из них выглядит более предпочтительно перед другими, потому что можно представить отчетливым образом не все то, что клиницист знает о данном болезненном процессе, а лишь те факты, которые упорядочены в определенную систему знания. Процесс распознания болезни неоднократно показывает и подтверждает, что на одном и том же наборе фактических данных всегда можно возвести и обосновать более чем одно предположение. Выдвигая исходное предположение, не следует пренебрегать ни одним из достоверных фактов, они должны быть приведены в систему.

Трудность состоит в том, что далеко не каждое предположение может быть практически проверено, а существуют лишь различные способы его косвенного доказательства и опровержения. Например, разложение вывода на простые, вспомогательные элементы знания, для которых характерны ясность и очевидность, или же мысль врача старается направить исследование, чтобы подтвердить другие конкурирующие творческие догадки. Если какое-либо предположение эффективно и ощутимо подтверждается терапией ех juvanticus, то необходимо дать ему, возможно, более широкое научное, теоретическое и практическое истолкование. Этот момент является весьма важным для диагностики. Точность инструментального и лабораторного исследования во многом зависит от того, насколько правильно сформулировано предположение. Так, если у врача на основе расспроса, обследования возникло предположение, что легочная гипертензия и легочное сердце, по-видимому, обусловлены раковым лимфангитом, то точность, например, рентгенологического исследования возрастает. Иногда сразу же удается обнаружить симптом Гольцкнехта-Якобсона, что подтверждает не только предположение, но появляются и дополнительные патогномонические признаки предполагаемого заболевания. Указывая на то, что исходное предположение может наталкивать на обнаружение новых необходимых сведений, одновременно следует еще раз подчеркнуть важность тщательной проверки каждого предположения, сформулированного при помощи абстрагирования. Не только потому, что при такой проверке клиницист приходит нередко к обнаружению новых фактов, но скорее потому, что ложное предположение, если им будет руководствоваться врач, не даст положительных результатов и этим задержит своевременную раннюю диагностику и квалифицированную медицинскую помощь. Процесс создания рабочей гипотезы является дальнейшим изучением динамики болезни. Это цепь взаимосвязанных творческих, поисковых актов абстрагирования и обобщения. При этом происходит объединение предположений в одну действующую гипотетическую модель о возможных структурно-функциональных изменениях в больном организме, об этиологии, патогенезе. Переходы от исходного предположения к рабочей гипотезе редко бывают столь внезапными и такими явными, как это можно представить с помощью иллюстративных примеров распознания болезни. Никакой пересмотр исходного предположения не начинается на пустом месте: допущение, унаследовавшее интуитивные предпосылки творческой догадки, сохраняет большую или меньшую их –часть в зависимости от того, придерживается ли врач фактических данных и строгого логического обоснования или отходит от них. Только весьма приблизительно можно сказать, что по своей сути рабочая гипотеза выступает как предварительный синтез основных, базисных предположений, которые сформулированы на основе медицинских научных фактов. Вследствие своего доминирующего положения рабочая гипотеза устраняет неопределенность творческой догадки и исходного предположения. Она также уточняет смысл и истинность фактических данных с помощью строго установленных логических правил сходства, различия, спецификации и т.д.

С позиций многозначной логики исходное предположение и гипотеза не могут рассматриваться как эквивалентные понятия. Между ними существует не только взаимосвязь, но и принципиальное различие. Оно проявляется в уровне обобщения, степени точности, полноте охвата фактических данных и, наконец, в различии научного медицинского обоснования. Исходное предположение отличается от гипотезы своей ассоциативной связью между восприятием и представлением, представлением и мышлением. Этим предположение напоминает догадку. В гипотезе такое отношение выступает и осмысливается как объективная связь, в ней зафиксировано нечто более устойчивое, повторяющееся и существенное. Мы придаем понятию „рабочая гипотеза” более широкий и точный смысл: отличаем его от мнения, лишенного оснований, и при этом опираемся на те или иные отличительные признаки истинности, фактической достоверности, которых не имеют в одинаковой степени как творческая догадка, так и исходное предположение. Каждое конкретное предположение – это единство отображения и конструирования, репродуктивного и продуктивного, смысл которого требует проверки. Гипотеза же как объяснение фактических данных есть, прежде всего, их взаимосвязанное изложение и целостное представление с помощью понятия или суждения в некоторой системе научного медицинского знания. Как в научном познании, так и в диагностике гипотеза должна: объяснять факты, не противоречить собственным построениям и теоретическим знаниям; выполнять эвристическую, предсказательную функцию; подвергать проверке; с помощью принципа соответствия быть связанной с предыдущими знаниями.

В науке гипотеза применяется там, где ученый встречается с совершенно новым для него типом явлений, закономерности которых не установлены, и видит, что эти закономерности вообще не могут быть адекватно выражены с помощью привычных образов и понятий. Здесь наиболее ценными являются так называемые информативные гипотезы, которые фальсифицируются фактами, поскольку фальсификация побуждает ученого к построению новых гипотез. "Первый повод к пересмотру или изменению какой-нибудь физической теории, – писал М. Планк, – почти всегда вызывается установлением одного или несколько фактов, которые не укладываются в рамки прежней теории. Факт является той архимедовой точкой опоры, при помощи которой сдвигаются с места даже самые солидные теории. Поэтому для настоящего теоретика ничто не может быть интереснее, чем такой факт, который находится в прямом противоречии с общепризнанной теорией: ведь здесь, собственно, начинается его работа" [10]. Многие гипотезы, ставящие под сомнение те или иные теоретические построения в медицине, известные научные знания, возникают преимущественно в связи с конкретными экспериментальными исследованиями в научно-исследовательских лабораториях. Это результат совершенных лабораторных исследований. Выдвинутые известными учеными плодотворные идеи, гипотезы также со временем подтверждаются экспериментальными исследованиями. Так, например, еще в 1927 году Н.К.Кольцов выдвинул гипотезу, что редупликация хромосом, которые следует рассматривать как «гатереальные носители наследственности, основывается на процессе, при котором дочерние хромосомы копируются по молекулярному образцу родительских хромосом. В последующем гипотеза была блестяще подтверждена научными исследованиями. Эти и подобные им гипотезы интересуют практического врача лишь постольку, поскольку он является представителем медицинской науки.

Другой тип предположений и гипотез возникает и формируется непосредственно в ходе распознания болезни. Такие гипотезы весьма специфичны. Их обычно называют рабочими гипотезами, и они лишь частично участвуют в развитии научного медицинского познания, поскольку диагностика – составная часть медицинской науки, её способ и средство развития. Рабочие гипотезы столь не разработаны и не увязаны с теориями широкого масштаба, не ставят под сомнение те или иные теоретические построения медицины, как собственно научные гипотезы. Ещё не созрев, они слишком стремительно бросаются в практическую длительность врача. В этом кроется источник их погрешности и вместе с тем авторитетности в клинике. Практическая и познавательная деятельность клинициста превращает их в исходное научное знание о возможном закономерном характере развития болезни. В связи с этим обстоятельством проблематичность рабочей гипотезы не кажется такой уж правдоподобной. Наибольшей ценностью в диагностике обладают те гипотезы, которые объединяют наибольшее число фактов, притом фактов, которые в своей совокупности представляют необходимые элементы научно-практического знания. Правда, в диагностике существуют и гипотезы, которые остаются недостаточно обеспеченными в информационном значении. Они бывают достаточно сильны, чтобы объединить в мысли и выделить наиболее существенную информацию, но не настолько убедительными, чтобы подтверждаться всем, что может быть отнесено к данному случаю проявления болезни. Однако эти гипотезы дают возможность работать с ними в трудных условиях постановки диагноза. Наблюдая практическую деятельность известных ученых, опытных клиницистов, мы пришли к убеждению, что они выбирают иногда такие руководящие идеи или рабочие гипотезы, которые, будучи, на первый взгляд, сомнительными по смыслу, оказываются блестящими по тактическому замыслу и приводят, в конечном счете, к успешному завершению распознания болезни. Стало быть, по сравнению с действительно научной гипотезой, рабочая гипотеза в диагностике имеет более выраженный операциональный характер.

Выдвижение гипотезы является весьма сложной познавательной процедурой. Клиницист должен сформулировать исходное предположение и последующую задачу до того, как приступит к разработке рабочей гипотезы. Было бы упрощением утверждать, будто гипотеза возникает путём индуктивного обобщения клинических данных, научных фактов. Гипотеза – не выражение факта и факт, говоря словами К.Маркса, "в самом деле не гипотеза" [7]. Она не содержится в готовом виде в данных анамнеза, осмотра и детального обследования больного и не формируется путем дедуцирования из предположений следствий. Гипотеза конструируется с помощью абстрактного мышления и научного воображения на основе творческой догадки, исходного предположения, профессионального опыта и всей системы взаимодействующих элементов медицинской диагностики – методов исследования и технических средств преобразования исходной информации. Рабочая гипотеза есть результат творческого акта исследования, как один из возможных ответов на вопрос о сущности заболевания. Это своеобразный мысленный эксперимент, в котором клиницист в абстракции, при помощи создания искусственных условий, осуществляет различные познавательные действия, логические процедуры с мысленным содержанием знания с целью получения искомого результата. При различных условиях есть в основном два способа создания рабочей гипотезы. Первый – усилить и подкрепить прежние знания и затем кое-что прибавить или изменить в исходном предположении. Второй – полностью обновить и проверить фактические данные и поставить на место исходного предположения новое предположение, более обоснованное и доказательное. Первый способ порождает сложные и подчас запутанные решения. Хотя он вполне отвечает непосредственным нуждам, однако своими сложными конструкциями наносит некоторый ущерб процессу распознания болезни. Во втором случае клиницисту необходимо дополнительное время и значительно большая осторожность, внимание, тщательное взвешивание исходных данных и глубокие размышления о самом предположении. По-видимому, практическому врачу следует умело сочетать и первый и второй способы конструирования гипотезы. Ему также важно избежать и один весьма порочный метод "формирования" гипотезы. Речь идет о том, что иногда содержание гипотезы подробно не обосновывается, не излагается, логически не эксплицируется, а лишь с помощью термина "таким образом" представляется в том же виде, как и предположение. Гипотеза смешивается и сливается с предположением, что приводит к неясности и ненадежности, потому что основания предположения изучаются и взвешиваются не столь внимательно, как основания рабочей гипотезы. Если в ходе выдвижения гипотезы врач прибегает к простой аналогии и основывается исключительно на профессиональном опыте, то рабочая гипотеза легче возникает, легче подтверждается и труднее опровергается. Она подтверждалась в прошлом, является единственной в данный момент и настойчиво поддерживается убеждением врача. Установка на то, чтобы гипотеза подтверждалась фактическими данными, доминирует в мышлении клинициста и тогда, когда он заблуждается. Такая субъективно усиленная гипотеза окрасит в один тон поведение клинициста, всю ситуацию распознания болезни. Она будет подтверждаться любой, самой незначительной информацией и будет упорно противиться всякому противоречащему объективному факту. Между тем правила дедуктивного преобразования знаний, логика гипотетико-индуктивного вывода прямо подчеркивают, что фактические данные не могут подтверждать гипотезы, они лишь подвергают её проверке. Процесс собирания фактических данных не должен представляться чем-то больше значимым, чем процесс их приращения, уточнения, систематизации. Для любой системы фактических данных, соотносимой с гипотезой, существует бесконечное множество потенциальных конкурентных объяснений, часть которых требует внимания врача, потому что они, с одной стороны, открыто защищают новое предположение, а с другой – сопоставимы с подтверждаемой гипотезой по степени достоверности. Обнаружение факта, противоречащего гипотезе, приводит к пересмотру исходных данных, и поиску дополнительных сведений. В результате гипотеза не столько опровергается, сколько уточняется. Старая гипотеза замещается целиком или частично новой, несовместимой со старой лишь в том случае, когда первая обнаружила свою фактуальную, логическую и праксеологическую несостоятельность.

Не во всех случаях клиницист допускает формулировку альтернативных гипотез. Во-первых, где клиническая картина болезни, состояние больного требуют безотлагательного терапевтического или хирургического вмешательства, там единственным познавательным действием может быть вывод из гипотетического предположения. Во-вторых, в диагностике ставятся и такие познавательные задачи, которые призваны подтвердить фактически обоснованную гипотезу, а не опровергать. Врач иногда ошибочно полагает, что диагностический поиск обуславливается постоянным изменением гипотезы на основе новых фактов. Неизменность же гипотезы приравнивается к отсутствию прогресса в решении диагностической задачи. Но не всегда поиск – это постоянное изменение гипотезы. На пути к образованию понятия о сущности болезни клиницист не должен быть чересчур предан идее о том, что постановка диагноза – это беспрерывное изменение гипотезы, её отрицание путем нагромождения фактов. Та часть достоверного знания, которая непосредственно выступает в гипотезе, та часть его, которая получает эту форму благодаря дальнейшему поиску, растет быстрее той части, которая содержится в гипотезе. Практически это означает, что врач должен переносить в рабочую гипотезу возможно меньшую информационную часть исходного предположения, чтобы возможно большая часть его была обоснована фактическими данными. Но не из каждого факта должен быть сделан вывод положительного или отрицательного характера. Иногда и исходное предположение бывает правильным, а фактические данные, слишком отвлеченные от проявления болезни, приводят к искажению его. Здесь необходимо следовать диалектическому принципу обратной связи: чем меньше признаков болезни фиксирует гипотеза, тем выше вероятность того, что в последующем будут факты, опровергающие её, и клиницист должен тщательно взвешивать каждый новый факт.

Путь от гипотезы к клиническому развернутому диагнозу болезни состоит в расширении действия мысленных экспериментов, в постоянном уточнении и углублении смыслового содержания гипотезы, в появлении новых терминов для выражения вновь возникающих предположений о структурно-функциональных изменениях, результатов сопоставления внутреннего и внешнего фона болезни, операций сравнения, выделения и т.п. В свою очередь, клинический развернутый диагноз болезни обладает некоторой обратной силой и вносит поправки в рабочую гипотезу, предварительный диагноз, который также формулируется в виде гипотетического утверждения. Одновременно рассматриваются упущенные в них факты и те дополнения, которые были получены в ходе специальных лабораторных и инструментальных исследований. Скачок в медицинских знаниях от объяснения к предсказанию есть первый, главный и основной признак достоверного диагноза как в строго научном, так и в практически-клиническом значении этого понятия.

Заключение

Таким образом, делая попытку разграничить формы вероятностного знания в диагностике, мы считаем, что прежде чем осуществлять подсчет возможных ситуаций, альтернативных решений в клинике [5], необходимо точно определить сущность и специфику творческой догадки, предположений, гипотезы, показать между ними взаимосвязь, взаимодополнение и механизм формирования. При всех разнообразных обстоятельствах не абсолютное значение точного знания является тем, что заставляет врача затрачивать значительную часть необходимого рабочего времени для поиска дополнительных данных. Дело обстоит отнюдь не таким образом, а так, что большая часть сведений имеет неопределенный, двусмысленный характер. Их преобразование, выведение, уточнение, спецификация ведет к получению достоверного знания, а стало быть, и новых необходимых сведений для заключения о сущности болезни и специфике ее течения у данного больного.

Литература:

1. Боткин СП. Общие основы клинической медицины. СПб., 1887,С.2-15  "Здоровая", 1970, С.85-90.

2. Брунер Дж. Психология познания. За пределами непосредственной информации. Пер. с англ., М„ 1977, 428 С.

3. Дворниченко Л.П. О месте и роли гипотезы в процессе постановки диагноза. В кн.: Философские вопросы медицины и биологии. Киев

4. Казначеев В.П., Куимов А.Д. Клинический диагноз. Новосибирск, 1984, 182 С.

5. Леман Э.Л. Проверка статистических гипотез. Пер. с англ., М.,   1979, 196 С.

6. Лещинский Л.А., Димов А.С. Правомерно ли понятие "диагностическая гипотеза"// Клиническая медицина, 1987, № 11, С. 138-141.

7. Маркс К. Капитал. Т.3 – Маркс К., Энгельс Ф. Соч., 2-е изд., Т.25, часть 2, С.405

8. Меркулов И.П. Гипотетико-дедуктивная модель и развитие научного знания. М., 1980,223С.

9. Морозов И.М. Природа интуиции. Минск, 1990, 168 С.

10. Планк М. Единство физической картины мира. Пер. с нем., М., 1966, 373 С.

11. Тарасов К.Е., Беликов В.К., Фролова А/И. Логика и семиотика диагноза. М., 1983,271 С.

12. Тейлор Р.Б. Трудный диагноз. В 2-х томах, Т.2. Пер. с англ., М.,1988, 408 С.

13. Чазов Е.И. История изучения атеросклероза: истины, гипотезы, спекуляции. // Терапевтический архив, 1998, № 9, С. 9-16.

 

Вадим Чуйко (Київ)

ФЕНОМЕНОЛОГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ КОГНІТИВНОЇі

ДІЯЛЬНОСТІ ЯК НАСЛІДКУ УСВІДОМЛЕННЯ НЕЗНАННЯ

При обговоренні питань когнітивної діяльності пов’язаних з філософією науки виявляється, що ряд кваліфікованих, цікавих зауважень, які формуються на основі ідей фундаментальної онтології, чомусь не турбують. Увага до визначення особливостей наукового пізнання, як об’єкта досліджень, дозволяє зрозуміти, що нехтування цими зауваженнями в даному випадку є обґрунтоване.

Іншими словами, науковець перебуває в усвідомленому відношенні до невідомого. Він зобов’язаний здійснювати “постав”, зробити “установлення” та дослідити його як мету свого життя. У науки своя істина, підвладна установленню абстрактно-теоретичної єдності існувань залежної від людини, її волі, егоїстичної мети. Тому мова науки має бути мовою творця, креатора, руйнівника, а не глядача. Мова останнього є мова школяра, студента. Науковець дозволяє собі з сумнівом споглядати світ ідей, феноменів свідомості, а інші світи ним активно пізнаються, відкриваються, зламуються, підкоряються. Для науки має існувати невідоме, інакше зникає мета її буття. Той кому відкрилася “не-утаємничена істина”, що перетворює людину в “чередника” “обміренного буття”, не потребує пізнання.

У Платона ми зустрічаємо концептуальну схему, яка запроваджується для вирішення вищевказаних проблем: “знання – думка – незнання”. Він писав: “…правильну думку, якщо для неї немає слова, не можна назвати знанням, бо що то за знання, якщо його не можна висловити, але це і невіглаством не назвеш, бо як можна вважати невіглаством спробу осягнути те, що є насправді. Мабуть – правильна думка – це щось середнє між розумінням і невіглаством”.

Зазначимо, що розмову Сократа з “віщункою Діотимою” в “Бенкеті” можна визнати своєрідною відповіддю піфагорійцям, які вважали свою математику та її носія Піфагора божественними, тобто такими, що мають абсолютне розуміння. Заперечуючи ідею абсолютного, “божественного” знання як джерела пізнання, Платон вдало визначає, що тим хто знає не потрібно прагнути знань, а тому носії знань не можуть бути філософами. Сократ (можливо Платон) були першими хто виголосив: “думка є те, що перебуває поміж знанням і незнанням”.

Конкретно це констатується наступним чином. “Коли народилася Афродіта, боги зібралися на банкет, з богами Багатство, Порос, – син Мудрости. Коли вже пообідали, а було там усього вдосталь, надійшла, щоб і собі чогось вжебрачити, Пенія чи Убогість. … Порос, напившись… пішов до Зевсового саду і там, важко сп’янілий, поринув у глибокий сон. Тут і захотілося Пенії, сама ж бо убога, зачати дитя від Багатства. Тож прилягла побіч нього, і породила Ероса. … А тому що він [Ерос] – син Багатства і Убогості, то й випала йому особлива доля. Передусім – він вічний злидар. … По-батькові ж – тягнеться до краси й добра …; прагне мудрості і всіляко примудряється, щоб до неї наблизитися. … Перебуває десь посередині між мудрістю і невіглаством, і ось чому. Богів не приваблює філософія, в них немає прагнення стати мудрими – вони вже є такими. Подібно й серед людей – якщо хтось мудрий [знаючий], філософія йому не потрібна. А втім, нерозумних теж не приваблює філософія [думка], бо в них відсутнє саме бажання набратися розуму, оскільки вони про нього нічого не знають”. Тим самим, без знання про своє незнання шукати знань ніхто не буде, бо тоді для формування шукача істини немає підстав.

 

Олександр Швирков (Суми)

Про необхідну умову можливості моделювання інтелектуальних процесів

Мова йде про моделювання інтелектуальної діяльності людини за допомогою різноманітних пристроїв, наприклад, комп’ютерів. Зрозуміло, що одного лише опису принципів функціонування інтелекту для цього недостатньо. Для того, щоб дійсно змоделювати інтелектуальну діяльність, необхідно наступне.

Необхідно або знайти, або створити такий об'єкт (елемент, систему елементів), закони функціонування якого мали б щось істотно подібне до законів функціонування інтелекту або його субстрату (мозку), як ми їх собі уявляємо, а потім, тобто після того, як такий об'єкт (елемент, система елементів) знайдено (створено), спробувати, використовуючи цю істотну подібність, організувати його функціонування відповідно до нашого уявлення про закони функціонування інтелекту. Досягти цього можна, якось скорегувавши власні закони функціонування цього об'єкта, наприклад, підсиливши “потрібні” сторони і послабивши всі інші. При цьому, звичайно, необхідно враховувати і специфічні особливості функціонування цього об'єкта (елемента, системи елементів).

Наявність подібного об'єкта (елемента, системи елементів) – суть необхідна умова можливості моделювання інтелектуальної діяльності.

Розглянемо приклад, що ілюструє сформульоване положення.

Якщо ми описуємо процес розв’язання інтелектом деякої задачі як алгоритмічний процес обробки інформації, що представлена у двійковій системі числення, то в цьому випадку ми, очевидно, повинні знайти (або створити) об'єкт, який складається з елементів, що можуть перебувати в одному з двох стійких станів (увімкнено – вимкнено, є напруга – немає напруги тощо). Неважливо, яка фізична природа таких елементів, головне, щоб вони мали подібну властивість. Якщо ж ми розглядаємо мислення як аналоговий процес, то ми й у цьому випадку повинні знайти відповідний об'єкт. У цьому вищенаведеному сенсі будь-який комп'ютер може бути названий аналоговим – коли вже ми говоримо про подібність, аналогічність принципів його функціонування і принципів функціонування мозку.

Необхідно відзначити, що реально все обстоїть аж ніяк не так, начебто ми спочатку описуємо ті або інші принципи функціонування інтелекту, взагалі принципи роботи мозку, і лише після цього починаємо створювати або шукати об'єкти (елементи, системи елементів), за допомогою яких можна було б змоделювати ці принципи. Насправді все набагато складніше, і елемент випадковості відіграє тут далеко не останню роль. У цьому зв'язку можна згадати історію створення теорії логічного синтезу дискретних пристроїв. В тридцятих роках 20-го століття спочатку В.І. Шестаковим, а потім незалежно від нього К.Е. Шенноном була виявлена явна аналогія між формулами числення висловлень і поведінкою релейних електричних схем. Однак на той час цьому фактові не надали особливого значення. Лише через кілька десятиліть потому радянський учений М.А. Гаврилов показав, що між численням висловлень і деякими електричними схемами, які складаються із замикальних і розмикальних контактів реле і зв'язків між ними, немає принципової відмінності. Саме на цій основі зрештою стало можливим моделювання формально-логічного мислення [1].

Слід зазначити, що створення об'єкта, який би задовольняв вищенаведені вимоги, може виявитися або надто складною, або взагалі нездійсненною справою.

Існує певна кореляція між рівнем наших знань, а також рівнем розвитку технології і можливостями для моделювання інтелекту. Чим вище рівень розвитку науки і техніки, тим більше можливостей для подібного моделювання, або, по-іншому, тим більше імовірність того, що рано чи пізно виявляться деякі штучні (але не спеціально для цього створені) об'єкти (елементи, їх системи), на яких буде можливо змоделювати ті чи інші принципи функціонування інтелекту. Таким чином, випадковість виявлення таких об'єктів набуває характеру закономірності.

Ще один досить очевидний висновок з вищесказаного полягає в тому, що моделювання інтелекту буде тим простіше і тим повніше, чим більша подібність між формами інтелекту і законами функціонування того об'єкта, у якому він моделюється.

Очевидно, що ідеальне моделювання інтелекту можливо лише за допомогою створення штучного мозку, цілком ідентичного людському. Однак у даний час це неможливо. Більш реально зараз – знаходити системи (штучні або природні), закони функціонування яких подібні до законів функціонування інтелекту (точніше, наших уявлень про них).

Література:

1. Поспелов Д.А. Фантазия или наука: на пути к искусственному интеллекту. – М.: Наука, 1982. – 224 с.

2. Випадковість у соціокультурному контексті

 

2. Випадковість у соціокультурному контексті

Анна Бородецкая (Одесса)

Свобода игровой необходимости

Цель доклада – высветить сущность игрового бытия, которое является необходимым для современного человека, поскольку создает возможность прорыва повседневности и разрушает жизненную монотонность, что позволяет личности относительно свободно существовать в рамках выбранной ею роли. Немецкий феноменолог Ойген Финк отказывается от обыденного понимания игры как противопоставления «серьезной» жизни, выделяя ее в качестве пятого из основных феноменов человеческого существования, наряду со смертью, трудом, господством и любовью, но только игра обладает исключительным статусом, ибо, представляя феномены в непривычном элементе воображаемого, дает человеческому бытию возможность самоопределения и самосозерцания.

Определяя игру как «импульсивное, спонтанное протекающее вершение, окрыленное действование, подобное движению бытия в себе самом» [4, с. 364], Финк показывает, что игра не совпадает с обычным действованием, направленным на достижение счастья, когда «всякое доброе настоящее мы жертвуем неведомому «лучшему» будущему», игра лишена всякой цели, «ее цель и смысл – в ней самой» [4, с. 364]. В этом и заключается глубокий парадокс человеческого существования, ведь оставив свое преследование и предавшись игре, человек неожиданно обретает счастье, за которым гнался всю жизнь.

Естественно, игра не дает нам абсолютной свободы, но в отличие от обыденной жизни, когда личность формируется выбранными или навязанными рамками, на неё давят обстоятельства, страхи, мнения, в игре эти рамки приняты добровольно, человек сам решает быть ему участником игры или нет, в игре он бессмертен и не боится ошибок – им руководит лишь радость и желание играть. Таким образом, всякая игра связана с правилами, функцией которых является ограничение произвола в действиях играющих, но, несмотря на это, мы играем, мы получаем удовольствие в игре и от игры, поскольку она дает нам намного большую свободу, чем «ущемления» при соблюдении правил. Владея способностью играть, человек может созерцать себя, обретать образ собственной жизни во всей его глубине, задолго до того, как начинает размышлять над истинной целью своего существования.

И несмотря на то, что в игре для нас нет реальной возможности действительно возвратиться к состоянию перед выбором, в воображаемом модусе мы снова можем быть теми, кем в реальном мире давно быть перестали. Перед нами в игре горизонт возможностей: мы можем отстранить от себя прошлое и начать с чистого листа («как бы»), мы способны к предвосхищению своего будущего, для нас нет никаких препятствий. Игра «уводит нас из состояний, закрепленных необратимыми решениями в простор вообще никогда не фиксированного бытия, где все возможно» [4, с. 399-400]. В игре мы свободны от нужды естественных потребностей, давления общественных необходимостей и свершившихся жизненных ситуаций. 

Существуя как нечто находящееся вне обычного порядка, игра как бы приостанавливает привычное течение жизни и заставляет задуматься над тем, на что в обыденной жизни, мы внимания не обращаем [2, с. 42]. Причем, внутри нее все серьезно, и все мысли и чувства подлинны. Это чрезвычайно сложный бытийный феномен, который со-держит в себе «момент подлинности в рамках условного бытия» [3, с.  93].

Именно игра позволяет человеку перескочить через человеческий удел, открывая конечность человеческого бытия, ограниченность его возможностей в реальном мире, и только в воображаемом модусе мы можем это преодолеть и освободиться от тягот жизни – бремени труда, остроты борьбы, тени смерти и мук любовного томления. Поэтому, игра не только существенный момент человеческого бытия, но также и источник понимания бытия человеком, «не только онтологическая структура человека, но и смысловой горизонт человеческой онтологии» [4, с. 358].

Основная идея доклада состоит в том, что игра украшает и дополняет жизнь, вследствие чего является необходимой её составляющей, поскольку в несовершенном мире и сумбурной жизни она создает временное, ограниченное совершенство, позволяя преодолеть неприемлемую реальность, подняться над миром утилитарных отношений и обрести подлинную свободу [1, с. 97].

Литература:

Баканурский А. Жизнь, игра, театральность. – Одесса: Студия «Негоциант», 2004. – 272 с.

 Вальденфельс Б. Повседневность как плавильный тигль рациональности // Социо-Логос. Социология. Антропология. Метафизика. – Вып. 1. Общество и сфера смысла. – М.: Прогресс, 1991. – С. 39-50

 Ретюнских Л.Т. Игра как она есть или онтология игры. - М.: МПГУ, Липецк: Липецкое издательство Госкомпечати РФ, 1997. – 151 с. 

Финк Э. Основные феномены человеческого бытия // Проблема человека в западной философии. Переводы / Сост. и послесл. П. С. Гуревича; Общ. ред. Ю. Н. Попова. – М.: Прогресс, 1988. – С. 357-403.

 

Любов Гончар (Вінниця)

Примирення віри і знання в сучасному християнстві

Як відомо, існує декілька типів вір. Серед релігійних типів вір можна виділити два основних види: екзотично-магічний – ірраціональний і етичний – гуманістично-раціональний. В чистому вигляді вони майже не зустрічаються, але як полюси широкого спектру типології явно існують. Провести межу між релігійною і нерелігійною вірами надзвичайно важко. Адже християнська етика в основному збігається з загальнолюдською (золоте правило). У релігії є дві сторони: онтологічна (віра в деякі одухотворені сутності) й етична (уявлення про етично належне). Сучасній людині важко вірити в якісь одухотворені сутності, що знаходяться десь у неосяжному просторі, в іншому вимірі. Але варто поставити запитання в дещо іншій формі, наприклад, про можливість розумного начала у Всесвіті, і число людей, які твердо сказали «немає» Богу, різко скорочується. Саме слово «Бог» викликає у багатьох негативну реакцію, але це вже наслідок соціокультурної ситуації. Слово «Бог», «Церква» виявилися затертими й навіть скомпрометованими. «Всесвітній розум» для багатьох звучить набагато краще, хоча дуже складно перейти від «всесвітнього розуму» до носія цьго розуму, до його особистих характеристик. Це – «питання питань», тут безрелігійний гуманізм і християнство розходяться. Розходяться не стільки в визнанні абсолюту, скільки в визнанні можливості його персоніфікації.

Відносини між Православною і Католицькою церквами почали поліпшуватись з 1958р. Тоді відбувся обмін посланнями між главами Римо-католицької церкви та Костантинопольського патріархату. Поворотним пунктом у розвитку цих відносин став ІІ Ватиканський собор.

У січні 1964р. папа Римський Павло VI і Вселенський патріарх Афінагор І зустрілися в Єрусалимі. Це була перша зустріч предстоятелів двох церков після розколу 1054р. Обмін священними предметами, а також символічним поцілунком миру знаменували усвідомлення того, що православні і католики є членами Вселенської церкви, належать до так званих Церков-сестер. А 7 грудня 1965р. в день пам‘яті Амросія Медіоленського, спільного святого православних і католиків, відбувся історичний акт – зняття анафеми 1054р. між Римом і Константинополем. Була проголошена спеціальна спільна декларація з цієї нагоди.

Велике значення також мають екуменічні ініціативи 1995р. У травні цього року папа Римський  Іоан-Павло ІІ видав послання про екуменічний обов’язок християн «Нехай будуть усі єдині». У ньому була зафіксована відмова Католицької церкви від монопольного володіння християнською істиною і церковною повнотою. Цінність східнохристиянської традиції, без якої неможливою була б повнота християнства, наголошувалась також у папському посланні «Світло зі Сходу». Того ж року відбулась зустріч папи Римського із Вселенським патріархом Варфоломієм І. До обрядової практики Католицької церкви увійшли традиційні загальноцерковні тижневі молитви за християнську єдність (щорічно, з 18 по 25 січня).

Під знанням же у наш час розуміється достовірна (така, що може бути перевірена) інформація, яку емпіричними методами з наступним раціональним опрацюванням результатів добуває наука (наприклад, експериментальна фізика). На підставі цієї інформації можна щось створювати, конструювати. Істина при цьому розпізнається не як «логос», а як достовірність. В епоху ж модернізму до істини треба не долучатись, її треба створювати. Істина розбилась на множину малих істин, під якими стали розуміти артефакти, корисність котрих можна перевірити. Але наука дорого платить за достовірність і точність своєї інформації. Об’єктами її вивчення є феномени матеріального характеру, предмети, що мають характеристики вимірності, тому наука, як така, тяжіє до матеріалізму. Методологією наукового пізнання залишається раціоналізм, з його абсолютистською претензією на повну доказовість. Раціоналізм монологічний, він не визнає інших суб’єктів з їхньою волюнтаристською непередбачуваністю.

Загалом історичне ставлення Церкви до раціонального знання еволюціонує від осуду зловживань раціоналізму у знаменитому «Силлабусі» («Переліку людських помилок нашого часу» 1894р.) до тези «Церква – друг науки» в енцикліці Папи XII. У католицизмі «двоїстість істини» знаходить своє продовження в формуванні папи Іоана-Павла ІІ про законно співвіднесені автономію релігії і відносну автономію науки. Синтетизм сучасної культури й тенденція наук до міждисциплінарної проблематики може розумітися як основа окреслення «прикордонних питань» між теологією, філософією і природознавством.

15 жовтня 1998 р. була надрукована енцикліка папи Іоана-Павла ІІ під назвою «Віра і розум», присвячене проблемі співвідношення між вірою і Богом, релігією і богослов’ям, з однієї сторони, і розумом, наукою і філософією – з другої. Багаторазово повторюється думка, що однією філософією (розумом) людина обійтись не може: потрібне ще одкровення, тому що «істина, яку людина досягає через філософські розмірковування і істина одкровення не переплітаються, ні одна з них не робить іншу можливою».

Свою енцикліку Іоан-Павло ІІ починає з порівняння віри і розуму з двома крилами «на яких дух підноситься до пізнання істини». А в кінці він пише: «Хай не видається недоречним мій головний рішучий заклик відносити єдність віри і розуму, що дозволяє їм діяти відповідно до їхньої природи, зберігаючи взаємну автономію. Відповіддю на мужність віри повинна стати мужність розуму».

Таким чином, єдиним способом гармонізації віри і розуму є розгляд їх, як належних до різних, хоча і тісно зв’язаних рівнів людської діяльності. Гармонійне співвідношення між знанням і вірою враховує самостійно значення обох компонентів й прагне до їхньої творчої взаємодії. У цьому вбачається запорука подальшого прогресу філософського знання.

 

Людмила Горохова (Житомир)

Обмежений характер розуміння свободи як пізнаної необхідності.

"Необхідність – царство природи,

 свобода – царство благодаті"

Шопенгауер

Раціональний смисл визначення свободи як пізнаної необхідності полягає в тому, що воно спрямоване проти розуміння свободи як свавілля. Природне і суспільне буття підкоряються об’єктивним, тобто незалежним від свідомості і волі людини законам. Необхідною умовою ефективної діяльності людини є знання цих законів і узгодження своєї діяльності з дією цих законів. Проте закони природи, а тим більше суспільства, не жорстоко однозначно детермінують поведінку людини.

Ці закони дають людині певні рамки дій, у яких можливий її вибір. Необхідність виявляється в обмеженій певними рамками можливості вибору людини бажаних дій, а власне свобода – в наявності можливості вибору в цих рамках. Іншими словами, поведінка і діяльність людини не жорстко однозначно детермінується об’єктивними умовами буття. Саме тому свободу людини ототожнюють з її можливістю вибору поведінки чи діяльності з-проміж кількох альтернатив.

Аналізуючи розуміння свободи Гегелем, автором всеохоплюючої універсальної теоретичної системи реальності, можливо погодитися з його твердженням, що свобода є творчим утвердженням певного позитивного змісту, таким чином він протиставляв її поширеним уявленням про свободу як про абсолютну негативність (Гоббс про свободу як про відсутність усяких перешкод), але у кожного може бути своє індивідуальне розуміння того чи іншого положення. У своїх працях Гегель про дану "негативну" свободу говорить як про "свободу порожнечі", чим критикує позицію Руссо, який зазначав "істинно свободними" американських дикунів, мислитель наголошував, що дикунові, зазвичай, зовсім невідомі багато бід і страждань, але це має лише негативне значення, в той час як свобода, по суті справи, повинна мати стверджувальне значення. Виходячи з положень Гегеля, свобода стає формальною свободою або свавіллям. Свавілля, в свою чергу, виражає абстрактне знання волі про свою свободу, яка спирається на формальну нескінченність можливостей вибору, а отже свавілля є "випадковістю, якою вона є як воля". Люди, хоч і несподівано для себе, ототожнюючи свободу із свавіллям, намагаються поступати відповідно до даного уявлення й виявляються несвободними.

"Свободу завжди розуміють перекручено, – зауважував Гегель, – визнаючи її у формальному, суб’єктивному розумінні, не беручи до уваги її сутнісних предметів і цілей; таким чином, обмеження потягу, бажань, пристрасті … обмеження свавілля приймається за обмеження свободи. Навпаки, таке обмеження є просто умовою, яка робить можливим звільнення …" [1; 34-35]. А отже, відсутність стверджувального значення, зняття будь-якого обмеження, перетворює сваволю у формальну свободу, а по суті – в несвободу.

Справжня, позитивна свобода передбачає обмеження, проте не яке-небудь, а цілком певного типу. Якщо ми маємо на увазі те, що свавілля є несвободою, тому, що вона є лише нерозумною свободою, вибором і самовизначенням, що породжені не розумом волі, а випадковими потягами та їх залежністю від зовнішнього й чуттєвого, легко виявити джерело обмеження. Це розум, який є " самосвідомістю свободи" і має спільні корені з нею. Ось чому, якщо ми хочемо точніше визначити свободу, ми повинні сказати, що своїм змістом вона має розум  взагалі, спільним корінням свободи і розуму, їх єдністю, є людина – свободна істота, це становить основне визначення її природи. Людина ж як найбільш досконала об’єктивність волі є й істотою найбільш потребуючою, вона – цілісна потреба, сукупність тисяч потреб. Постійна незадоволеність потреб призводить до того, що життя людини завжди й при всіх обставинах є страждання. Безперервні зусилля звільнитись від страждань призводять лише до того, що одні страждання змінюються іншими. Несправедлива, жорстока людина стверджує свою волю до життя шляхом відчуження чужої. Гостре і часте страждання невідокремлене від гострого і частого бажання, і тому уже сам вираз обличчя злих людей носить відбиток жахливого внутрішнього страждання. Поведінка будь-якого суб’єкта визначається його початковою, від природи даними егоїстичністю, злобністю або співчуттям. Виховання може лише пом’якшити внутрішню направленість, що йде від вродженої волі. Песимістичним є й вчення Шопенгауера про людину, свободу людської волі, добре і зле, щастя і зміст людського життя. Свобода волі оповита нуждами і потребами. Іноді людям здається, що вони чинять за власним бажанням, а насправді вони є лише керованими волею істотами. Як у всіх речах, так і в основній діяльності, на думку Шопенгауера, ми залежимо від самих себе [3; 249], хоча за Сартром, ми не обираємо бути свободними – ми засуджені до свободи; засуджена до свободи людина несе на своїх плечах тягар відповідальності за увесь Всесвіт.

Висновок: над людиною завжди тяжіє потреба піклування про існування. Наш розум, наше пізнання є лише засобами діяльності та самореалізації особистості. Ми можемо діяти згідно бажань, а можемо – згідно з законами об'єктивної дійсності, враховуючи особисті потреби і можливості. Свобода насамперед є усвідомленням можливісних меж людської поведінки, які залежать від конкретної ситуації людського існування (індивідуального і суспільного) і в цьому плані є усвідомленням необхідності. Атрибутивними ж ознаками свободи як духовного феномена є вибір і відповідальність. У залежності від здатності вибору виділяють декілька різновидів свободи. У цьому відношенні свобода як "пізнана необхідність" є лише формальною ("виродженою", позбавленою своїх істотних ознак) свободою.

Література:

1. Гегель Г. Філософія права // Твори: В 14 т. М.; Л., 1934. Т.7. – С. 34-35.

2. Шопенгауер А. Введення в філософію; Нові параліпомени; Про цікаве: Зб. / переклад з нім.; – Мн.: ООО "Попурі", 2000. – 416 с.

 

Ірина Завальнюк (Житомир)

Есхатологія як світоглядна домінанта Церкви адвентистів сьомого дня

Вже більше як півстоліття особливо гостро стоїть екологічна проблема, яка стала доменою науковців, виступів політичних діячів різного рівня і широкого загалу всіх верств населення планети.

Аналіз наукової літератури в цій царині свідчить, що можна виокремити три основні тенденції:

1) недостатньо обґрунтовані оптимістичні погляди на місце екологічних проблем в житті людства (екологічні проблеми були завжди, але нічого особливо небезпечного вони не завдали і не завдадуть людству);

2) відкрито песимістична тенденція, адепти якої бачать майбутнє без жодних позитивних перспектив для людства;

3) поміркована тенденція, прихильники якої, не применшуючи небезпеки екологічного колапсу, вважають, що є ряд механізмів, які можуть його не тільки зменшити, але й нейтралізувати.

В протестантській літературі є різні погляди на екологію, але якщо говорити про АСД, спостерігається поділ: одні теологи схиляються  до другої тенденції, інші –до другої й третьої. Але адепти і першої, і другої тенденції в основу своїх розмірковувань поклали принцип есхатології.

Есхатологія як вчення про кінцеву долю землі і людства є доктринальною ознакою Церкви АСД, про що свідчить вже сама назва: від adventus – з лат. пришестя. Віра в друге пришестя Христа поряд із дотриманням суботи є провідними принципами віровчення АСД.

Метою існування світу, згідно з теологією АСД, є повернення до досконалого світопорядку, яке можливе лише після другого пришестя, коли вражена гріхом земля буде очищена вогнем і оновлена.

Виходячи з такої світоглядної позиції, адвентисти розглядають історію землі і людства як рух від однієї есхатологічної події (потоп) до іншої (друге пришестя). Історія людства між цими двома подіями – лише підготовка до наступного „кінця”. У конфесійній теологічній літературі окремо говориться про есхатологію в епоху патріархів, есхатологію міжзаповітного періоду, есхатологію апостола Павла тощо.

Адвентистське розуміння поняття „есхатологія” зазнає еволюції. Так, наприклад, Есхатологія Ноя відображає Біблійне тлумачення ідеї кінця світу: фізичне знищення і відновлення всього живого; есхатологія Авраама має метафоричний характер: духовний занепад і відродження народу. Починаючи з міжзаповітної есхатології, відбувається розширення семантичного поля поняття в бік песимізації і масштабу – до всесвітнього знищення. Провідною стає ідея тотального знищення старого, тимчасового (історії) і повної відсутності його зв’язків з новоствореним (вічністю).

Наріжним каменем есхатології Нового Заповіту є Ісус Христос, Який поклав початок новому вікові (епоха від народження Ісуса Христа) і покладе йому кінець.

Згадується індивідуальна есхатологія. Остаточна доля кожної людини визначається її індивідуальним вибором між добром і злом, зробленим у земному житті.

Отже, есхатологія АСД – це ще й етичне вчення, призначене спонукати дотримуватися Закону Божого та настанов, викладених у Біблії. Для праведної людини есхатологічний настрій – це очікування не кінця світу, а повернення Христа і початку якісно нового життя.

Згідно з Біблією, знищення земля зазнала лише раз – від Потопу. Теоретики АСД аналізують причини цієї події (порушення відносин з Богом, проповідь про кінець світу, суд, потоп), порівнюють ті давні часи із сучасністю. Якщо розглядати історію людства з позицій теології,  можна відзначити яскраво виражений паралелізм цих процесів, в тому числі й есхатологічний кут їх висвітлення, в кожну епоху, описану в Біблії.

Сьогодні есхатологічні настрої в багатьох країнах світу посилюються через політичну, економічну, екологічну нестабільність. Людство шукає причини і намагається спрогнозувати наслідки сучасних тенденцій розвитку. Не останню роль в таких прогнозах відіграють есхатологічні погляди в багатьох протестантських деномінаціях і особливо в адвентизмі. Вивчення і детальний аналіз цих поглядів має на меті розширення поінформованості населення з цього питання, критичну оцінку цих поглядів і подолання соціального песимізму не тільки стосовно віруючих адвентистів, але і віруючих інших протестантських напрямів та атеїстично налаштованих людей.

Слід відмітити позитивні аспекти адвентистської есхатології. Попри деякі спроби адвентистів визначити дату другого пришестя, керівництво Церкви АСД сьогодні не підтримує такої практики. Офіційною є точка зору, що люди так і не знатимуть точної дати, оскільки на те немає „Божої волі”. В теології АСД пропагується врівноваженість життєвої позиції як світоглядного орієнтира віруючого християнина, що передбачає готовність у будь-який час до кінця земної історії, але без зайвого драматизації цього колапсу. Мало того, віри, що друге пришестя – це певний етап для людства, яке перейде в новий етап свого розвитку.

 

Віктор Заглада (Житомир)

ПРО РОЗВИТОК ПРИРОДНИЧОНАУКОВИХ УЯВЛЕНЬ ПРО ВИПАДКОВІСТЬ

Є поняття складні, багатогранні, неоднозначні, таємничі й загадкові, як саме життя. Одне з них – випадковість. Це ще й категорія математична і філософська, і її давно й детально аналізує сувора й не завжди безпристрастна наука.

Багато хто вважають, що, на відміну від необхідності, випадковість не випливає із природи даного предмета; вона нестійка, тимчасова. Але випадковість не безпричинна. Її причина не в самому предметі, а поза ним – у зовнішніх умовах і обставинах.

У рамках діалектичної традиції можна виділити декілька моментів взаємозв’язку необхідності і випадковості. Перший момент пов’язаний із розумінням категорій необхідності і випадковості, як парних категорій, між якими має місце діалектичного протиріччя.

Другий важливий момент пов’язаний із характеристикою випадковості як форми необхідності. Необхідність завжди прокладає собі дорогу через масу випадковостей. Так стосовно загального прогресу наукового пізнання відкриття неевклідової геометрії саме М. Лобачевским було випадковою подією, але саме це відкриття було з необхідністю підготовлено всім ходом розвитку геометрії наприкінці XVIII – початку XIX ст. Саме тому незалежно від М. Лобачевского неевклідова геометрія була відкрита також Я. Больяйєм й К. Гауссом.

Третій момент у діалектиці необхідності й випадковості пов’язаний з розумінням випадковості як доповнення необхідності. Наше пізнання в основному націлено на розкриття істотних і необхідних зв’язків предмета, що визначають його існування. Пізнання сутності й закону одночасно є й пізнанням загального, того, що характеризує цілий клас однорідних явищ. Але кожний представник цього класу поряд із загальними має й індивідуальні риси, виникнення й прояв яких визначається випадковістю. Повне знання про той або інший об’єкт буде досягнуто тільки в тому випадку, коли знання необхідних рис предмета буде доповнено знанням випадкових, унікальних рис цього явища. Ця вимога доповнювати знання необхідності знанням випадковості особливо важлива для таких галузей науки, як геологія, біологія, історія. Так, розуміння процесу зародження життя на Землі повинне базуватися на знанні загальних і необхідних закономірностей еволюції й виникнення нових структурних рівнів існування матерії. Але оскільки ми говоримо про походження життя в земних умовах, які є відносно унікальними, важливо знати також і конкретні умови, що існували на Землі в період зародження життя, а вони були значною мірою випадковими стосовно загальних законів еволюції матерії.

Відношення людини до випадковості у різні часи було неоднозначним. Питання визначеності, долі сторіччями хвилювало і хвилює філософів, містиків і вчених. Якщо ж виражатися більш конкретно, то вже у філософії Р. Декарта й у його математиці порядком вважалося те, що можна розрахувати-передбачити – тобто тут мислилася зумовленість. А випадковість розглядалося як відхилення від порядку, порушення порядку, як річ, по суті, негативна.

Інтуїтивно таке відношення до випадковості легко зрозуміти: коли математика за старих часів застосовувалася в астрономії або навігації, то, природно, люди орієнтувалися на якийсь порядок, опиралися на нього для того, щоб, допустимо, приплисти на кораблі в потрібне місце. А якщо, скажімо, була магнітна буря, то це був уже безпорядок – явище негативне. От так і виникло уявлення про те, що випадковість людині в мінус, а зумовленість, передбачуваність – у плюс, явище позитивне.

Єдина область, де плюс і мінус могли б помінятися місцями, були людські відносини. Недарма життєвий і історичний досвід підказує нам: уповати винятково на випадок –  щонайменше, несерйозно, хоча й не зважати на нього, повністю зневажаючи несподіваним, – просто нерозумно.

Багато філософів вважає, що питання про випадковість це одночасно є питання про свободу волі. Чи можливо що-небудь змінити у світі чи все вже вирішено?

Джерела філософського осмислення випадковості можна знайти в атомістиці. Ідеї, що з’явилися в атомістиці одержують свій розвиток у філософській концепції детермінізму. Абсолютизація лапласівської його версії веде до фаталізму. В результаті детермінізм і фаталізм вело підійшли до заперечення випадковості й свободи волі. Але розвиток науки відкинув детермінізм і фаталізм не тільки в органічній природі й громадському житті, але й у сфері фізики.

У науку втрутилася випадковість, але не випадковість класичної фізики, а нова випадковість, що здобувала принциповий характер. Виявилися нові імовірнісні закономірності, що керують світом.

Принцип невизначеності В. Гейзенберга і копенгагенська інтерпретація квантовій механіці – це новий етап у розвитку природничонаукових уявлень про випадковості. Копенгагенська інтерпретація була настільки незвичайна й нова, що вченим старого покоління – Г. Лоренцу, М. Планку й навіть А. Ейнштейну, які стихійно стояли на позиціях матеріалізму, вона здалася неприйнятною. Вони вважали, що класична причинність є неодмінним елементом природи

Отут уже випадковість з’являється не як наслідок недостатності наших знань, а як принципове явище й відбиття природи речей. Наприклад, час життя радіоактивного ядра випадковий по суті й ця випадковість збільшенням наших пізнань усунута бути не може. Таким чином, невизначеність стояла на початку процесу пізнання, вона буде стояти й на всьому шляху його.

Невизначеність і випадковість стоять у процесі прийняття рішень. Випадковість тепер може визначати свободу волі й свободу вибору. Зовнішній світ формує внутрішню модель, і тому що по своїй природі світ випадковий, тому й модель формується випадковою.

 

Світлана Куцепал (Полтава)

РАЦІОНАЛЬНЕ ТА ІРРАЦІОНАЛЬНЕ

В ЕПІСТЕМОЛОГІЇ Ж. ДЕЛЬОЗА

Минуле століття для сфери філософії було своєрідним „дежа вью”, коли знову, як і  в епоху Відродження, неабиякий розквіт переживали магія, алхімія, астрологія, спіритуалізм, пророцтва у стані екстазу тощо. Велика кількість філософських вчень були  пронизані елементами містики, що вивело на перший план філософських баталій проблему співвідношення раціонального та ірраціонального. Ірраціоналізм отримує новий поштовх для розвитку, оскільки доводить, що шлях до пізнання істини лежить поза зоною дії ratio, тому джерелом пізнання оголошуються почуття, містичні осяяння, комплекси відчуттів тощо. Знову підтверджується правота І. Канта, котрий стверджував, що неприпустимим є змішування ідеї буття та самого буття, змішання логічної та реальної необхідності. Саме цей метафізичний пісок був використаний при будівництві фундаменту багатьох філософських систем минулого століття, що й стало причиною їхнього руйнування.

Канту також належать знамениті антиномії чистого розуму, у яких проявляється „скандальна суперечність розуму з самим собою”. Антиномії являють собою ніби дзеркало, в яке вдивляється розум, а у віддзеркаленні помічає своє alter ego – безумство. Саме антиномії доводять, що людина за допомогою розуму спроможна пізнати лише чуттєво сприйнятий світ, бо останній постає як певна сума людських уявлень, світ же речей у собі позначає собою дещо абсолютно ірраціональне.

Багато західних філософів другої половини ХХ століття усвідомили необхідність „повернення до Канта”, тому епістемологічні конструкції французьких мислителів, починають вибудовуватися навколо дихотомії „логічна необхідність – реальна необхідність”. Одним з таких адептів кантівського методу постає Ж. Дельоз, методологічною основою філософських побудов якого стає визнання кантівської тези про те, що будь-яке поняття вважається можливим лише тоді, коли думка про нього не містить суперечностей (логічна необхідність). З цього виводиться вимога визнання „реальної необхідності”, коли потрібне існування предмету. Реальним постає лише те, що існує, те що є. В результаті такого підходу проблема необхідності та випадковості переноситься у площину проблеми співвідношення мислення та буття, оскільки існування речі жодною мірою не може бути виокремлено з думки про неї, поняття речі не вважається достатньою підставою та ознакою її існування. Відбувається раціоналізація ірраціонального у стилі Канта: реальність не пізнається сама по собі, а лише організується у певну єдність за допомогою апріорних форм розсудку, поєднання розсудку та чуттєвості  – єдино можливий засіб пізнання предметів дійсності та самої дійсності.

У кантівський світ феноменів та ноуменів ми знову потрапляємо разом з Ж. Дельозом, коли останній намагається встановити різницю між концептуальним персонажем та естетичними фігурами (міфологічними або літературними героями). Відправною точкою у роздумах Ж. Дельоза стає твердження про необхідність наявності концептуального для здійснення авторського плану іманенції. Під планом іманенції розуміється: 1) трансцендентальне поле можливого досвіду, іманентне людському Я; 2) той спосіб думки, за допомогою якого вона сама себе уявляє, тобто уявляє, що означає мислити, поводитися з думкою, орієнтуватися у думці. Ж. Дельоз стверджує, що знаменита картезіанська теза ”Я мислю, отже я існую” виголошується концептуальним персонажем Декарта, позаяк саме концептуальний персонаж промовляє „Я” та виголошує cogito. Не варто думати, що концептуальний персонаж – це представник філософа, скоріш, філософ являє собою лише тілесну оболонку для свого головного концептуального персонажа. Відбувається ніби „взаємоперетікання”, коли ім’sя філософа перетворюється на псевдонім для його персонажа. „Судьба философа – становиться своим концептуальным персонажем или персонажами, в то время как и сами эти персонажи становятся иными, чем в истории, мифологии или же повседневном быту (Сократ у Платона, Дионис у Ницше, Идиот у Кузанца)” [1, c. 84]. Але й Сократ, і Діоніс, і Ідіот виступають ще й естетичними фігурами. У зв’язку з цим і стає в пригоді кантівський розподіл світу на феноменальний та ноуменальний

У ноуменальному діють концептуальні персонажі, головним призначенням яких є створення плану іманенції як „образу Думки-Буття”, тоді як у феноменальному мешкають естетичні фігури, котрі створюють план композиції  як образ Всесвіту.

Ще одним авторитетом для Ж. Дельоза виявляється А. Шопенгауер, для якого не існує істини більш безсумнівної, більш незалежної від інших, ніж та, що увесь існуючий світ, все, що підлягає пізнанню, – лише об’єкт по відношенню до суб’єкта, тобто уявлення. Існування світу висить на єдиній нитці, і ця нитка є кожна дана свідомість, де світ перебуває. Ж. Дельоз значно модернізує постулати своїх попередників. Для нього Розум та Суб’єкт більше не є координатами, які організують площину метафізики.

Постметафізичні конструкції дельозівської епістемології позбавляють суб’єкт центру і змісту, наслідком чого стає вимога деконструкції суб’єкта. Відповідно, раціональне мислення, центральною категорією якого була категорія суб’єкта, має бути відкинутим та забутим. Останній бастіон метафізики – буття, перетворюється на те, що передує небуттю. Єдиним сховищем Буття стає мова, цим і пояснюється надзвичайна цікавість до мовної проблематики, характерна як для Ж. Дельоза, так і інших французьких мислителів другої половини ХХ століття. 

Література:

1. Делез Ж., Гваттари Ф. Что такое философия? – СПб., 1998.

У тезах розкривається сутність епістемології Ж. Дельоза на основі кантівського принципу розрізнення логічної та реальної необхідності та феноменального та ноуменального світів.

 

Микола Ожеван (Київ)

ФУНДАМЕНТАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР ВИПАДКОВОСТІ

у контексті антропних принципів

Легітимізація (“узаконювання”) соціального порядку й смислу життя пов’язані не лише із авторитетом релігій й ідеологій, але також із квазірелігійними смислоутворюючими природничо-науковими теоріями, які розкривають механізми формування “порядку” й “смислу” в неживій і живій природі. Мова йде феномен аксіологічного реалізму або натуралізму, типовим прикладом яких є такі фундаментальні підвалини сучасної космології як антропні принципи, які фіксують зв'язок між властивостями Метагалактики та існуванням у ній людини. 

Відомо, що світ, у якому ми живемо, є фізичною реальністю, яка випадково виникла так, що параметри порядку задає ансамбль фізичних констант, числові значення яких із надзвичайною точністю “підігнані” один до одного. Якби вони “розклалися” інакше, то людина ніколи б не виникла. Й, навпаки, досягши цієї вершинної людинної точки у власній еволюції, Всесвіт має можливість поглянути на себе ззовні, осмислити себе й продовжити свій розвиток у діалозі з людиною.

Антропні принципи завжди були властиві гуманітарній культурі й новизна ситуації полягає лише у “високому дотикові”, у зближенні наукової й художньої культур на засадах антропності (людино-сумірності). В.П. Зінченко вбачає “глибоку аналогію між поетичними образами фіксованої крапки інтенсивності, де сходяться, перетинаються простір, час і смисл (той же хронотоп), і сучасними космологічними гіпотезами про походження Всесвіту” й підкреслює, що для поезії, філософії й для психології подібна антропна метафора не є новою, оскільки саме цю метафору єднання людини зі Всесвітом фіксують психологічні стани блискавичного розуміння, інсайту, саторі (японський еквівалент осяяння), що спричинюють бурхливий приплив духовної енергії, натхнення, творчість, творення власного Всесвіту (1). 

Отже, філософські категорії випадковості та необхідності мають чітко виражений “антропний характер” й тісно пов’язані із людськими уявленнями про способи формування в суспільстві “порядку” й здійснення влади людини над людиною та людини над природою. Думка про “випадковість” асоціюється із беззмістовністю й безглуздістю, ризиками й небезпеками, а про “необхідність” – із контрольованістю та підвладністю. Увага людини у разі фіксації її уваги на випадковостях переноситься із мети (існування, діяльності, тощо) на процес, який невідомо до чого призведе (“процес – усе, мета – ніщо”).

 Відповідно, за принципом бінарних опозицій уявлення щодо “порядку влади” виражаються у парних категоріях, так або інакше споріднених із засадничими категоріями випадковості й необхідності: примусовий – добровільний (договірний); штучний – природний (спонтанний); керований та самоорганізований; індивідуалістичний – колективістський; раціональний – ірраціональний, тощо. 

Концептуальні підходи до формування соціального “порядку” й виправдання (легітимізації) існуючих владних відносин,  із суто наукової точки зору, можуть бути представлені трьома моделями, – детерміністичною, стохастичною й детерміновано-хаотичною.

Детерміністична модель формування соціального порядку пов’язана із “застійними періодами”, – виходом соціосистем на стаціонарний режим організованого функціонування після примусового перехідного процесу (революцій, “шокової терапії”). Центральною ідеєю детерміністичних моделей формування “порядку влади” є уявлення про існування лінійної причинності, коли одне явище (процес) із необхідністю породжує інше як свій наслідок. Виправданням для такої “залізної необхідності” є, зазвичай, посилання на вплив об'єктивних закономірностей, не узалежнені від бажання й волі людей, що неухильно прокладають собі дорогу крізь “натовп випадковостей”. Навіть етимологічно “не-обхідність” означає “те, чого не можна обійти”.

Інший варіант подібної детермінації є суто владним й зводиться до підпорядкування поведінки суб'єктів цілеспрямованим діям органів влади й нормативному регулюванню за рахунок обмеження ступеня свободи волі. Параметрами “порядку” у даному разі є штучно закріплені моральні, звичаєві, правові та інші макрорівневі норми й рішення. Елементи системи, яка функціонує у такому режимі, є суто інструментальними, а інформаційний потенціал системи зводиться до наявності потенціалу у керівника (органу керування) й майже повної відсутності такого у підвладних.

Детерміністичний механізм формування соціального порядку може бути особливо ефективним у стабільних і передбачуваних умовах й зводиться до уявлень щодо необхідності конституювання формалізованих ієрархічних взаємин, обов'язковість жорсткого контролю й цілеспрямованого управлінського впливу на людей в організаціях, передбачуваність людської поведінки, необхідність стабільного внутрішнього й зовнішнього середовища, мінімізації зовнішніх впливі (втручань), тощо.

Концептуальна стохастична модель формування соціального порядку зводиться до уявлень про вихід на стійкий режим організованого функціонування шляхом переходу випадковостей у необхідність в умовах взаємодії автономних суб'єктів, що володіють індивідуальною волею.

Параметрами порядку в таких моделях є неформалізовані внутрішні норми й очікування суб'єктів, природні норми поводження й взаємодії людей, які реалізують власні потреби й інтереси. Невід'ємними рисами стохастичних моделей формування порядку в соціальних системах є плюралізм думок і воля думки окремих людей. Повна свобода дій суб'єктів у відкритій системі на основі індивідуальних потреб і інтересів - така основна гіпотеза організаційної поведінки у стохастичних моделях.

В історії соціально-політичної думки відома низка концептуальних підходів до вирішення проблеми соціального порядку: теорії владного примусу, "невидимої руки" (А.Сміт),  "суспільного договору" (Ж.Ж. Руссо), "ціннісної згоди" (О.Конт). Останнім словом науки є системні теоретичні моделі соціальної дії Т.Парсонса, соціокультурної динаміки П.Сорокіна, комунікативної дії Ю.Хабермаса, "розширеного порядку людського співробітництва" Ф.А.Хайєка, структурування Е..Гідденса й ін. 

Заслугою синергетики є те, що вона відродила інтерес до проблеми формування соціального порядку на базі новітніх досягнень природничих наук, пов'язаних з дослідженням співвідношення детермінованості й стохастичності в механізмах формування порядку, оскільки саме у синергетиці було напрацьовано концепт складного режиму взаємодії порядку й хаосу, – динамічний (детермінований) хаос. Динамічний (детермінований) хаос – типовий режим функціонування нелінійних динамічних систем із чутливою узалежненістю до як завгодно малих змін початкових умов, що характеризується виникненням непередбачуваної поведінки у процесі керування детермінованими законами, надскладною впорядкованістю, "повним синтезом порядку й хаосу" (2). 

У стані динамічного хаосу значення організованості й дезорганізованості можуть змінюватися відносно незалежно одне від одного. У концептуальній моделі детермінованого хаосу соціальні норми відіграють різну роль залежно від фазності процесів формування соціального порядку. У стійких фазах вирішальну роль у процесах формування порядку відіграють макрорівневі соціальні норми, тоді як в нестійких – на перший план виходять мікрорівневі норми, що стосуються кожного суб'єкта зокрема, – його розуміння свободи, справедливості, рівності, відповідальності. 

Отже, режим динамічного хаосу у соціосистемах припускає плюралізм у свідомості індивідів, відносно високу ступінь поведінкової самостійності суб'єктів й водночас – зорієнтованість на притаманні усім членам суспільства цінності. Таке суспільство функціонує в специфічному системному стані між порядком і хаосом, внаслідок чого йому властиві режими самоорганізованої критичності й детермінованого хаосу.

Виходячи з викладеного, можна сказати, що режим “випадковісного” динамічного хаосу є базисним, а усі інші режими варто розглядати лише як похідні стани, у яких не повною мірою реалізуються можливості механізму формування творчого соціального порядку. З розвитком суспільства з’являються нові варіанти реалізації механізму формування соціального порядку типу динамічного хаосу, що відображається в сучасних концептуальних моделях, які під соціальним порядком розуміють умови існування, за яких формуються, підтримуються й руйнуються різні випадкові зразки соціальної організації, які, витримуючи випробування часом, на деякий час вважаються необхідними.

Література:

Зинченко В.П. ВРЕМЯ – ДЕЙСТВУЮЩЕЕ ЛИЦО // Вопросы психологи 2001. № 6.

Пригожин И.Р., Стенгерс И. Порядок из хаоса: Новый диалог человека с природой. - М., 1986.

 

Виктор Окороков (Днепропетровск)

ГЕОМЕТРИЧЕСКИЕ ЗАКОНОМЕРНОСТИ ТРАНСФОРМАЦИИ ХАОСА

(к проблеме взаимосвязи движения и точки)

К началу ХХІ в. в области фундаментальных представлений о мире сложилась очень странная ситуация. Появилось множество новых теорий, масса новых знаний, которые противоречат друг другу. Возникла неопределенность, в которой мы имеем множество различных геометрий, множество различных теорий, описывающих соответствие этих геометрий реальному миру (геометрии Евклида, Лобачевского, Римана, спинорное пространство, геометрия Минковского, финслерова геометрия, геометродинамика Г.Вейля, геометрия Э.Картана, биметрические геометрии, 5-мерная геометрия Калуци-Клейна, геометрия n-мерных пространств и т. д.). Возникли бесчисленные конфликты между квантовыми теориями, описывающими микромир, и макротеориями Вселенной (СТО, ОТО, квантовая механика, квантовая электродинамика, квантовая хромодинамика, теории нарушения калибровочной симметрии, теории Большого взрыва, теория раздувающейся Вселенной и т. д.) (см., напр., [3 – 8]). Похожая ситуация имеется и в области гуманитарных знаний (так называемых «наук о духе»). В чём причины возникшей ситуации? Чего же не достает всем этим теориям? – Единства. Необходимо создать ту единую теорию, которая бы объединила все эти множества. И хотя физики-теоретики бьются уже более столетия над этой проблемой, соединить микро- и макромиры пока не удается, ибо загадки Вселенной упираются в теорию больших чисел, которую трудно перевести на язык привычного понимания мира (на язык, доступный эксперименту).

В эпоху такого колоссального информационного взрыва человек всё более погружается в «воображаемый» мир «фантазий» девочки Алисы (из страны чудес). «Это Вам только кажется» или «Это Вам только снится, реальность иная» – те, ставшие уже традиционными, утверждения, которые постоянно сопровождают современное пространство мышления. Вероятно, бегство в виртуальный мир возможностей является единственным средством освобождения от кошмаров нигилизма. Да, и какой ещё может быть реакция человека, попавшего в «мир больших чисел». Когда мы в XIX в. из «Тайной доктрины» Блаватской узнали, что существуют эры бытия человекоподобных существ (типа Кали-юги) периодом 1020 лет, то первой реакцией было недоумение. Однако она и не скрывала, что эти тайные знания нашептаны ей на ухо тибетскими махатмами. Академическая наука списала такие результаты на «тьму» теософии и на бред возбужденного религиозного сознания. Но не прошло и полстолетия, как официальная наука оказалась в подобной ситуации, ибо столкнулась с проблемами взаимосвязи макро- и микромиров. И если количество микрочастиц (барионов) во Вселенной оценивается числом 1080, полная энтропия черной дыры с массой Солнца (из формулы Бекенштейна-Хокинга) была бы равной 10100, полная энтропия черных дыр Вселенной, приходящаяся на 1 барион составит 10111, то величина полной энтропии в момент коллапса Вселенной дает величину 10123, а поскольку 10123 есть логарифм объема, то сам объем должен представлять собой экспоненту, то есть оцениваться как величина (1010)123 [1, с. 279 – 280]. И эти цифры вполне реальные, так как в последнее время были получены данные, подтверждающие сжатие и коллапс Вселенной на последней стадии её развития (а, следовательно, возможное формирование на завершающей стадии развития Вселенной единой черной дыры). То, что привиделось Блаватской в религиозных фантазмах, оказалось гораздо менее «весомым» в количественном выражении по сравнению с тем, что предложила наука. Научная «игра» в большие числа оказалась более изощренной, чем религиозная.

На чем же основан этот новый тонкий аппарат нашего мышления? Почему один из крупнейших современных физиков Р. Пенроуз пишет о «новом уме Короля» («человека научного») [1]? И почему И. Пригожин назвал современную научную эпоху «концом определенности» [2]? Ответы на эти вопросы, к сожалению, пока могут разрешаться только в «зазеркальном» мире Алисы (а точнее, метафизическом пространстве абстракций). Хотя некоторые из них все же постепенно находят и научное подтверждение. Например, американские ученые проводят программные вычисления по поиску «первоприроды» человека, в которых на протяжении более 20 лет обсчитывается генотип всех людей нашей планеты на самых современных компьютерах. Эксперимент еще не завершен, но уже сейчас (с вероятностью почти 80%) ученые приходят к выводу о происхождении всех рас и всех людей на Земле от двух особей (Адама и Евы). Наука, столкнувшаяся с микромиром и по необходимости расширившая свои рецепторы и способности путем создания ЭВМ, всё более смещает потенциал «человеческого» в технологическую сферу. Новый ум «короля» становится техногенным и антигуманным.

И тем не менее, поскольку наличие квантового мира вакуума, элементарных частиц, атомов и молекул уже ни у кого не вызывает сомнений, наука и человеческий разум вынуждены считаться с его свойствами, главное из которых стохастичность. Как это ни парадоксально, сбываются самые смелые и загадочные предположения Пифагора о том, что мир произошел из чисел. Если посмотреть на эволюцию фундаментальной физики XIX – XX вв., то обнаружится любопытное совпадение: большинство фундаментальных открытий физики было сделано на кончике «математического пера». Точнее, какова математика мира, таков и описываемый ею реальный мир. Свойства Вселенной всё более напоминают, с одной стороны, свойства жидкости, находящейся при огромных давлениях и температуре, а с другой – свойства тела (частицы, точечной массы как математической точки), находящегося в системе полей, жестко детерминирующих свободу его возможных состояний и движений. Вселенная выглядит как демокритов кенон (сосуд без стенок), жестко детерминирующий все происходящее внутри его объема, то есть обусловленный внутренними причинами. Следовательно, мы вынуждены говорить о геометрии (точнее, топологии) Вселенной и всех её состояний. В наиболее полном виде это показала система уравнений частных производных второго порядка общей теории относительности (ОТО) Эйнштейна, возможные решения которой задавали геометрические свойства Вселенной (ее метрику). Как хорошо известно из высшей математики, такая система уравнений второго порядка имеет конечное решение только при определенных граничных условиях (определенных числах). Тип уравнений и числа (по сути, геометрия) задают жизнь Вселенной. И до сих пор не было ни одного возражения ученых по этому поводу. Более того, продумывание и совершенствование различных математических конструкций, создание всё более изощренного математического аппарата изменило наши представления о мире и, практически, всегда эти математические находки подтверждались реальными научными находками (в частности, открытие красного смещения, позитрона, спина, мезона, черных дыр и т. д. – всем этим фундаментальным явлениям предшествовало их математическое описание) – математика задает образ современного мира и пока не ошибается.

В этой же плоскости скрываются загадки движения. Его описание было проблемным для Зенона, Демокрита и Аристотеля. И до сих пор, собственно, никто не знает, что такое движение. Современные теории утверждают, что есть собственные движения по геодезическим, но все они связаны с наличием физических частиц (и их взаимодействий), фактически, с геометрией пространства и времени (или пространства-времени).

Если исходить из указанного выше и из гипотезы соответствия реального и математического миров, то фактическим следствием разрешения этих предположений должно стать обоснование непрерывности. Хотя само движения еще не следует из соответствия математики (в последнее время все чаще говорят о сращивании математики и метафизики) и физики, но прямым следствием движения становится непрерывность, ибо непрерывность подразумевает переход математической (физической) точки из одного места в другое. Тогда мы должны заключить, что нет теории актуальных множеств (Кантора), как нет и непрерывных множеств, а есть лишь проблема движения объектов (математических или физических). Именно поэтому для решения проблемы движения Эйнштейну пришлось искусственно вводить тензор энергии-импульса. Он предположил, что геометрия (математика) мира обусловлена физическими свойствами. Так была завершена эра расхождения метафизики (математики) и физики, обозначенная Аристотелем. Метафизика вернулась к пророчествам досократика (доаристотелика) Пифагора, который первым в своем учении о числе описал связь арифметики и физики, более того указал, что именно в числе сходятся две фундаментальные мировые последовательности (ряд вещей и ряд мыслей), то есть первым уловил фундаментальную связь того, что делает разум (логос), – метафизику, математику и логику, и того, что осуществляется в мире (реальности), – физику (мир движений). Связав количество и качество, он объединил мир в единый физико-математический континуум. Эйнштейна более двух тысяч лет спустя буквально проделал ту же операцию – объединил количество (число) и качество (фюсис), геометрию (математику) и движение (природу). Логос (мировой разум), почти по Гегелю, проделав двухтысячелетний цикл развития, вернулся к себе и к своим фундаментальным основам – единству со стихиями (миром). Эйнштейн лишь показал, что движение той или иной точки (математической, физической или философской) обусловлено соответствующей геометрией мира, то есть такая точка реально существует в бытии мира, и путь её движения может быть описан разумом как непрерывное (актуальное) множество или континуум (отсюда и вытекают проблемы Кантора, его континуум-гипотеза, известная как первая проблема Гилберта). Фактически иллюзия существования непрерывного (математического) отрезка основана на «скрытом понимании» присутствия (движения) точки в актуальном пространстве-времени. Для того, чтобы показать такой отрезок, мы вынуждены визуальным (глазами) или физическим (посредством движения) образом длить его посредством движения точки. Других способов задания отрезка нет. Итак, наличие актуальных множеств (например, отрезков) полностью основывается на иллюзии представлений о движении и точке. Иными словами, математическая абстракция отрезка замыкается на пространство с полным отсутствием времени. Это и есть та иллюзорная гипотеза, на основе которой построена геометрия Евклида.

Математики, начиная с Пифагора и Аристотеля, лишь различным образом объясняли движение, задача же состоит в том, чтобы найти его основания. Как мы увидели, ни одна из существующих до сих пор теорий (от Пифагора, Демокрита, Зенона и Аристотеля до Эйнштейна и Хокинга) не смогла решить эту проблему. Движение ускользает из всех теорий и вводится в них насильственным образом (у Пифагора божественная единица вдыхает пустоту, у Эйнштейна математика «дышит» миром, хотя он уже решает проблему относительности). Математики лишь идеализировали движение, называя его абсолютным и указывая на возможность одновременного усмотрения двух точек. На деле же эти точки всегда можно было связать определенным пространственно-временным отрезком (в частности, в теории относительности Галилея их связывали посредством механических движений, а в ОТО эта связь обусловлена константной конечностью скорости света), иными словами, в науке не может быть одновременного рассмотрения (знания) двух точек пространства. Это и есть основной закон познания. Одновременное знание о двух событиях невозможно. На этом же основан, собственно, принцип неопределенности Гейзенберга – невозможно одновременно видеть (знать) и точку (частицу), и её движение в этой точке – физика в таком случае проявляется как расходящаяся наука. Мир движений – это мир неточечных частиц. Принцип Гейзенберга указывает на невозможность абсолютно точного соответствия между точкой и её движением, соответственно, между мышлением и реальностью, между математикой и физикой. ОТО Эйнштейна – лишь красивая гипотеза, которая на определенном уровне развития науки вынуждена будет столкнуться с расхождением мысли и действительности (математики и физики), точки и движения (ведь и в этой теории они фактически тождественны). Путь к этому расхождению – теория гравитация. На уровне описания гравитации ОТО неминуемо столкнется с принципом неопределенности точки и движения (континуальности и прерывности) и вынуждена будет стать лишь частной теорией. Видимо, здесь кроются проблемы квантовой гравитации или создания единой квантовой теории поля. Если обнаруживается какое-либо новое (неизвестное) движение, то это достаточная причина для возникновения неопределенности (расхождения) теории.

Теоремы и гипотезы Кантора, Гилберта и Геделя – лишь свидетельства необходимости наличия внешней системы отсчета для описания внутренних событий данной системы, то есть необходимости наличия возможности движения по отношению к арифметике, математике, естествознанию, философии и т. д. Иными словами, топология любой системы мышления или физической системы обусловлена внешними факторами, которые задают внутренние возможности её движения или движения внутри неё (например, способом сканирования). Нет движения (а значит, внешнего фактора), нет и системы – вот фундаментальный принцип построения мира. Даже в абстрактных пространствах, таких как математика, метафизика, теоретическая физика, логика, должны быть заданы способы анализа (движения) их сущностей, например, способ задания непрерывности. Из сказанного выше можно утверждать, что непрерывности в чистом виде в природе не существует. Лишь после задания способа рассмотрения непрерывности (например, в актуальном смысле, как считали Кантор и Гилберт) можно говорить о самой непрерывности, иначе мы соскальзываем на уровень дурных (по Гегелю) бесконечностей, которых в природе не наблюдается. Соответственно, не наблюдается и абсолютных непрерывностей. Относительная непрерывность всегда задается внешним образом по законам, заданным внешним образом – и эти законы обусловлены заданием способа движения. Система чистых наук – математика (арифметика, геометрия, алгебра, топология и т. д.), логика, теоретическая физика, метафизика – лишь свидетельствует о способах вовлечения нашего со-знания в проблему понимания непрерывности (или движения). Чистой непрерывности нет и не может быть ни в одной из наук (даже чистых), но можно указать способ задания движения и истолковываемого посредством него множества. Например, актуальность множества – есть способ просматривания (задания) данного множества (движения по нему) и никаким иным способом в реальном и виртуальном мире эта операция более не может быть осуществлена. Вне системности нет движения. И геометрия – лишь способ усмотрения непрерывности или движения точек внутри определенной системы (способ передвижения по ее пространству). Открытых геометрий (кроме геометрии Евклида) в природе быть не может, ибо у них нет и не может быть границы. А в этом случае, как мы уже выяснили, невозможно задать её метрику. Локальные приближения к абсолютной геометрии могут быть, но это возможно лишь в случае неопределенности ее пограничных свойств.

Не существует способа задания движения внутри системы, обусловленного внутренними свойствами самой этой системы, то есть необходимо отказаться от иллюзии наличия точки и от иллюзии возможности существования в реальности абсолютной геометрии. Точка всегда связана с наличием в её окрестности внешнего пространства. Иными словами, нет самотождественных систем – это иллюзия мира без движения и времени. Здесь мы находимся на пути к монадологии Лейбница, согласно которой все в мире взаимосвязано. Любая точка замкнутой системы (монада) видит всё остальное замкнутое пространство и всю его структуру, но сам способ задания возможности такого «видения» находится вне этой системы (хотя бы в топологическом смысле). Одним из возможный типов реализации внутренней структуры системы является время, а следовательно способ задания времени (как и внутреннего движения) системы должен находиться за пределами системы (примером тому является наличие спина у элементарных частиц). И если этот принцип внешнего задания времени применим ко Вселенной в целом, то причина времени во Вселенной должна быть обусловлена внешними факторами. Время при переходе через поверхность системы (Вселенной в целом) во внутреннюю область, меняет свой знак и становится мнимым. Эта мнимость (в пространстве-времени Минковского, применяемого для рассмотрения СТО и ОТО Эйнштейна) обусловлена как раз тем, что оно (время), как и внутренние причины движения Вселенной, заданы извне. А внутри системы (Вселенной) мы наблюдаем лишь общий принцип, знать который не можем (поэтому и отдаем его в руки божественных сил). В частности, похожая ситуация проявляется в наблюдаемом нами мире: заглянуть внутрь той или иной элементарной частицы можно лишь путем размыкания её границы (преобразования внутренних свойств), а посредством математической обработки сочетаемости различных чисел (заряда, массы, спина, странности, очарования и т. д.) можно судить о её внутренних свойствах. Внутренние свойства элементарной частицы раскрываются только при анализе её взаимодействий (или движения). Если какое-то число движения в процессе её взаимодействия сохраняется, то оно является её внутренним свойством. Перейти через границу элементарной частицы (попасть внутрь неё) – значит обнаружить её внутреннее время, а это невозможно без её разрушения. Наглядным пример этого является черная дыра, при переходе через внутреннюю границу которой квадраты пространства и времени меняют свой знак. Внутренняя топология (геометрия) черной дыры принципиально иная. Она отличается от той, которая наблюдается вне её. И поскольку квадраты пространства и времени меняют при переходе через границу черной дыры свой знак (анализ сферы Шварцшильда и черной дыры Хокинга), то можно прийти к выводу о фундаментальности свойств такого перехода. Переход через квадратичную границу приводит к квадратичным преобразованиям внешних свойств (внутренние свойства пространства и времени внутри дыры домножаются на і2, т.е. меняют знак на противоположный) – граница скаляризует все вектора, но у квадратичных форм меняет знак. Словом векторные величины, через границу «пробраться» не могут (при внутренних трансформациях частиц – в частности, при взаимодействиях – векторные величины во внешнем пространстве и времени (геометрии) сохраняются). Уравнения ОТО имеет квадратичную форму и весь анализ состояний Вселенной обусловлен анализом её поверхностных свойств (т. е. криволинейной кривизны на границе). На внешней поверхностной границе Вселенной пространственные и временные свойства уравновешиваются, а геометрия становится евклидовой. Например, баланс пространственно-временных свойств (на определенное мгновение перехода через границу) устраняет всякую кривизну на поверхности. Но запас энергии не исчезает при прохождении через границу, однако меняет свой знак и может разорвать частицу с учетом сохранения квантовых свойств (то, что происходит при взаимодействии элементарных частиц).

Находясь внутри системы, мы можем увидеть только её внутренние свойства, а сущность границы для нас будет закрыта пограничными ускользающими по кривизне свойствами (хотя граница мира может оказаться конечной, но преодолеть эту границу невозможно – в силу исчезания до нуля на границе внутренних свойств мира). Предельное движение внутри Вселенной – это движение по ее внутренней граничной поверхности (с возможностью соскальзывания обратно внутрь). Для перехода через границу нам необходимо разорвать её свойства, по которым она замкнута (но это невозможно изнутри, так как они формируются извне). И если был начальный Большой взрыв Вселенной, то причины этого взрыва должны формироваться извне. Основной закон замкнутых систем (Вселенных) гласит: внутренние движения системы должны быть обусловлены параметрами извне. Если, например, стрела времени была обусловлена первоначальным вздутием нашей Вселенной, то причина этого вздутия находится вовне Вселенной.

До сих пор мы касались только макросвойств Вселенной. Однако анализ форм её существования может проходить ещё в одном направлении, связанном с квантовыми процессами на микроуровне.

В частности, мы можем предположить, что те же процессы, которые происходят в макромире, наблюдается и в микромире, например, внутри пространства взаимодействия электрона и позитрона, когда постоянная трансформация формы такого файербола формирует внутреннее дыхание образованной таким образом системы (Вселенной), что обусловливает, с одной стороны, внутреннюю природу гамма-кванта (постоянно расширяющуюся и сжимающуюся во внешнем времени огромное число раз Вселенную, что для внутреннего наблюдателя, вероятно, эквивалентно процессам внутри нашей Вселенной, время которых, тем не менее, обусловлено извне) и с другой – внешнее её проявление в виде движущейся (постоянно-изменяющейся) электромагнитной волны. Известно, что в процессе распространения гамма-квант стареет, то есть теряет внутреннюю энергию (или частоту), но процесс электро-магнитных колебаний настолько идеален и нейтрален относительно внешних воздействий, что может повторяться огромное количество раз. Пример жизни гамма-кванта – это возможный пример внутренней жизни Вселенной (и наблюдатель внутри неё, вероятно, не сможет прорваться через её границу, ибо это приведет к серьезному нарушению её свойств. Однако источник формирования гамма-кванта всегда внешний (парадоксально, но в таком случае возможная жизнь внутри гамма-кванта становится бессмысленной, так как никакой иной цели, кроме получения знания, эта жизнь не имеет). При анализе распространения электромагнитной волны (гамма-кванта) случайность характеризует меру возможности пространственной (т.е. фиксируемой) локализации её движения. Увидеть (локализовать) квант мы может только в определенном пространственно-временном событии, обусловленном внешними причинами (в данном случае способностями прибора измерения). Точность захвата гамма-кванта нашим событием (прибором) характеризуется нашими возможностями зафиксировать внутреннее состояние порождаемой им волны. По существу, это и есть вероятность пересечения (взаимодействия) двух событий (гамма-кванта и прибора).

В свете такой конструкции гамма-кванта можно попытаться проанализировать проблему соизмеримости геометрий в рамках единой теории возможных геометрий. Выше уже прояснилось, что переход геометрии через поверхность меняет её форму (квадраты расстояний входящих векторов меняют свой знак на противоположный). Но в таком случае интересен и крайний случай перехода геометрии через точку (например, сначала сжатие Вселенной в точку – коллапс, а потом её расширение). В боле общем случае, могут взаимодействовать одновременно две геометрии (как это подсказывает пример с возможным внутренним миром гамма-кванта): одна сжимается в точку, а другая – в это же время расширяется до предела; но так как взаимодействуют частицы с одинаковым набором квантовых чисел, лишь два из которых отличаются (возможно, эти числа как раз и характеризующихся различными геометриями), то можно говорить о полной симметрии Вещества и антивещества в такой Вселенной (хотя в этом случае при переходе через сингулярную точку нужно говорить и о полной трансформации вещества-энергии). Я хотел бы отразить здесь тот достаточно простой и очевидный геометрический факт, что при переходе через точку сжимающаяся геометрия Римана трансформируется в геометрию Лобачевского (риманова кривизна при сжатии меняет свой знак на противоположный и становится отрицательной, отвечающей кривизне мира Лобачевского). Иными словами, обе геометрии, по сути, одинаковы, и их отличие связано только с трансформацией через точку (по всему объему), то есть с пребыванием в разных фазах становления и развития единого реального мира. Интересно отметить и еще один частный случай трансформации геометрии на поверхности Вселенной (тот момент, когда расширение Вселенной полностью останавливается). Этот случай противоположен переходу через точку, здесь геометрия не переходит через поверхность, а лишь останавливается на ней (в предельном случае). Можно предположить, что в данном случае мы можем наблюдать геометрию Евклида. Итак, имеем три варианта наличия изменяющейся геометрии: стационарное развитие (геометрия Римана или Лобачевского); переход геометрии через точку или поверхность (смена знака квадратур и соответственно замена геометрии Римана геометрией Лобачевского и обратно); и наконец остановка геометрии – в предельной границе расширения (плоская геометрия Евклида); возможно, и в самой точке трансформации также наблюдается геометрия Евклида (но для этого должны быть идеальные условия перехода). Геометрия Евклида – геометрия на поверхности; геометрия Римана – геометрия расширяющегося мира (Вселенной); геометрия Лобачевского – геометрия сжимающегося мира. Из сказанного можно вывести фундаментальный принцип относительности геометрий: кривизна геометрии  зависит от того, на какой стадии развитии (эволюции) мира мы находимся. Геометрия отражает «дыхание» Вселенной. Граничные моменты Вселенной – центральная точка и предельная поверхность вздутия – характеризуются плоской евклидовой геометрией.

Хотелось бы сделать еще одно примечание: возможно указанная конструкция геометрий применима и к процессам формирования человеческой психики (кривизна бессознательного) и общества в целом (геометродинамика социальных процессов). Можно, говорить о том, что Логос-разум, приводящий мир к гармонии, действительно, по странному соответствию, упорядочивает мир. Хаос в фундаментальном смысле эквивалентен порядку мира. Синергетические теории, по сути являющиеся образами ОТО, лишь подчеркивают закономерность трансформации микромира в макромир. Теория больших чисел лишь указывает на ту точность, с которой организован наш мир. Закономерности разума во вселенском масштабе (математика и метафизика) эквивалентны закономерностям движущейся материи (естествознание).

Итак, можно отметить, что все размышления проводились лишь на основе: 1) возможной попытки объединения математических и физических теорий, которых накопилось достаточно много для того, чтобы сделать попытку найти хоть какие-то закономерности, и 2) необходимости соответствия свойств математических пространств (геометрий) и физического мира, это связано с тем, что достаточное количество таких соответствий наблюдается в современных фундаментальных теориях (т. е. можно опереться на фундаментальную гипотезу Пифагора: мир есть число).

Также в процесс решения поставленной задачи было высказано несколько фундаментальных гипотез, связанных с наличием в мире на первый взгляд несоизмеримых величин:

1) Фундаментальная гипотеза относительности движения: мы ничего не знаем о движении, фактически, движение есть лишь способ передачи информации в реальном физическом мире от одной точки к другой; до сих пор нет ни одной фундаментальной теории о происхождении движения, а все известные теории построены на принудительно введении движения в математические уравнения (от теорий Аристотеля и Галилея-Ньютона до СТО, ОТО Эйнштейна и теории черных дыр Хокинга);

2) Фундаментальная гипотеза о дополнительности движения, согласно которой все принципы построения теории внутреннего движения мира (Вселенной) формируются за его пределами. Согласно единому принципу Кантора-Гилберта-Геделя, необходимо наличие внешней системы отсчета для описания внутренних событий данной системы (мира). Топология мира и его внутреннее движение формируются извне;

3) Фундаментальный принцип относительности геометрий: нет различных геометрий, есть лишь одна фундаментальная геометрия, пребывающая на разных стадиях трансформации мира (с учетом ее возможного перехода через точку, поверхность, соприкосновения с поверхностью и остановки);

4) Принцип относительности фундаментальных свойств мира или принцип полного соответствия математического и физического измерений мира (мир есть число). Нарушение этого принципа возможно только на уровне единицы, которая в таком смысла (как единица Вселенной – первоединое Плотина) эквивалентна Большим числам (1010)123. Вселенная «дрожит» на уровне микромира, но эта дрожь соответствует теории малых чисел 1/(1010)123.

Все указанные гипотезы носят метафизический характер. Как мы видим, другого способа задания фундаментальных параметров (принципов) мира, видимо, и не существует. Если предположить, что законы движения мира задаются Богом как творцом мира извне, то единственный разумный принцип построения религии соответствует принципу дополнительности: Бог извне детерминирует устройство этого мира, задает принципы его внутреннего устройства (геометрию и формы движения). В этом случае закономерно выполняется гипотеза Эйнштейна: Бог не играет в кости. Хотя на уровне внутренней физики элементарных частиц и черных дыр могут совершаться огромные флуктуации энергии, температуры, давления и других параметров, которые, тем не менее, не нарушают первого и второго начал термодинамики, строго соответствующих геометрии Римана (или закономерностям раздувающейся Вселенной). В сжимающемся мире Лобачевского, скорее, должны будут действовать обратные принципы: закономерный хаос (коллапс) из порядка. Точнее, можно заключить из проведенного анализа: в мире существует только порядок, закономерно заданный событиями извне.

Литература:

Пенроуз Р. Новый ум короля. О компьютерном мышлении и законах физики. М.: Едиториал УРСС, 2003.

Пригожин И. Конец определенности. Время, Хаос и Новые Законы Природы. Ижевск: НИПП «Регулярная и хаотическая динамика», 2000.

Альберт Эйнштейн и теория гравитации: Сб. статей. М.: Мир, 1979.

Вайнберг С. Мечты об окончательной теории. М.: Едиториал УРСС, 2004.

Владимиров Ю. Метафизика. М.: БИНОМ. Лаборатория знаний, 2002.

Минасян Л.А. Единая теория поля. М.: КомКнига, 2005.

Репченко О. Полевая физика или как устроен мир? М.: Галерия, 2005.

Хван М.П. Неистовая Вселенная. От Большого взрыва до ускоренного расширения, от кварков до суперструн. М.: Ленанд, 2006.

 

Олег Пунченко, Анна Сакун (Одесса)

ФИЛОСОФСКАЯ КРИТИКА КАК ДУХОВНО-ТЕОРЕТИЧЕСКАЯ

ФОРМА ОБЪЯСНЕНИЯ ПРИРОДЫ СЛУЧАЙНОСТЕЙ

Проблема случайности в философии и естествознании всегда оставалась тем «интеллектуальным инвариантом», споры о природе и сущности которого не прекращались никогда. Исследование случайности входило в структуру теоретического мышления любого времени как феномен объяснения необъяснимого. Именно последнее и становилось отправной точкой для понимания случайного. Случайность рассматривалась как момент изменчивости в устойчивом, который невозможно объяснить  существующей эмпирической методологией, что превращало устойчивое из реального в абстрактное; имеет место в объяснении случайности отождествление ее с категориями возможности, вероятности, единичного, уникального; понимание ее как формы дополнения и проявления необходимости; ее природы не из внутренних закономерных связей, а из побочных внешних и т.д.

В объяснении необъяснимого, на наш взгляд, необходимо исходить из следующего: во-первых, рассматривать необходимость как опережающую форму отражения действительности; во-вторых, случайность – это не что-то побочное для явления, это внутренняя, скрытая от нас закономерность методологических средств, для познания которой еще не достаточно у познающего субъекта. И когда внешние обстоятельства обнаруживают ее, это только подтверждает ее имманентность самому явлению. Достаточно убедительным примером и доказательством этому служит исследование кванта как «первокирпичика» информации. Как когда-то Демокрит умозрительно выдвинул концепцию атомистического строения материи и объяснял ее сущность, так и современная квантовая теория, исследуя природу кванта, обосновывает ее как «носителя» сверхплотно закодированной информации технических средств, для раскодирования которой сегодня в науке недостаточно. Поэтому в объяснении сущности этого феномена широко использована математическая логика и феноменологический метод, который тоже не в полной мере объясняет это случайное (а внутренне закономерное) явление. «Изложенный выше феноменологический аспект, – отмечает А.С. Холево, – не в полной мере раскрывает операциональный смысл величины І(S, Ф) и ей подобных, как теорема кодирования, раскрывала смысл шенноновской информации. Замечательно, что эта величина действительно асимптотически характеризует некоторый протокол информации через квантовый канал связи. Этот протокол, называемый передачей классической информации с помощью сцепленного состояния… является прямым обобщением идеи сверпилотного кодирования» [1; 94]. Здесь видно как соображения внеэмпирического характера случайности включаются в процесс формирования научного факта уже на первом этапе данного вида познавательной деятельности – отборе случайностей, которые используются в качестве основы объяснения природы информации. Теоретическая нагруженность экспериментального поиска приводит к важным последствиям.

Несомненно, что случайное, как проявление необъяснимого, редко сразу же подтверждается эмпирически. На первом этапе здесь превалирует теоретическая аргументация, имеющая большой арсенал форм и средств познания. Но, сталкиваясь со случайным, субъект познания начинает всегда с критического осмысления открытого, которое еще не имеет объяснения в содержании знания. Он стоит перед необходимостью раскрытия природы необъяснимого, раскрывшегося ему как момент опережающего отражения действия внутренних, еще не познанных, закономерностей бытия объекта.

И, на наш взгляд, здесь одной из конструктивных форм научного знания выступает философская критика. Она представляет собой духовно-теоретический способ осмысления реалий природного и социального бытия, социально-ценностную процедуру анализа и оценки явлений, отражающую неудовлетворенность субъекта их состоянием и развитием и выражающая необходимость их практического познания и преобразования. Но познание здесь имеет место на уровне идеи, философская критика выступает как «предельный» вид теоретизирования. Объяснение случайности, невозможно вне критического анализа, но ведется оно не всегда с позиций учета в нем его внутренних механизмов, структуры, принципов, требований. Внутренние механизмы раскрывают ее богатый потенциал. Критика есть мысль субъекта о реалиях бытия, это форма движения мысли познающего субъекта. В этом плане философская критика есть форма движения знания, момент развития познания, это элемент, слагаемое познания. Она выступает в форме проверки знания на научность, уточнения и корреляции их, способом вызова позитивных сомнений в истине, фактором развития относительной истины и объяснения природы случайного. Но главное богатство ее сущности в логико-гносеологическом плане раскрывается тогда, когда она предстает как момент диалектического отрицания, как форма преодоления ограниченности в познавательном процессе. Действительно, философская критика это специфический образ мышления и форма духовно-теоретического отрицания, поскольку это действие умственное, причем отрицание на уровне идеи. Философская критика определяет пути и направляет ход мыслительской деятельности субъекта в объяснении и понимании случайного. Она способствует преодолению у субъекта агностических установок относительно случайности. Причина становления этих установок может служить переходом научного сомнения в скептицизм, а иногда даже в нигилизм. Философская критика, содержащая позитивное философское сомнение считает, что последнее должно быть мыслимо как имманентное процессам познания, оно источник движения мысли. И, конечно же, здесь задачей критики выступает необходимость формирования у субъекта конструктивного критического мышления, освобожденного от элементов методики, субъективизма, волюнтаризма, догматизма, эклектики и софистики, она должна способствовать развитию творчества и активности субъекта. Как фактор объяснения природы случайностей, философская критика способствует развитию нового концептуального знания, она есть компонент, превращающий процесс познания в его движущую силу, она не только исходный пункт познания случайного и цель его теоретического объяснения.

Средствами для достижения этой цели выступает гипотетическое объяснение, выражаемое в отдельных случаях в знаково-символической форме. Гипотетическое объяснение носит предположительный вероятностный характер. Оно должно согласовываться с тем фактическим материалом, на основе которого оно выдвигается. Но это условие нельзя абсолютизировать, иначе оно может оказаться тормозом сущности случайности.

Таким образом, переходящая от теоретических конструкций философской критики к научному факту, случайность в виде незавершенности, приблизительности, неполноты соответствующего знания  носит, однако, исторически временный характер и постепенно преодолевается по мере совершенствования средств научного познания и всего концептуального аппарата науки.

Основная идея доклада заключается в предложении и обосновании широкого использования философской критики как духовно-теоретической формы освоения природного и социального бытия при объяснении природы и сущности случайности.

Литература

1. Холево А.С. Введение в квантовую теорию информации. – М.: МЦНМО, 2002. – 128 с.

 

Владимир Ратников (Винница)

СЛУЧАЙНОСТЬ И ПОСЛЕЛАПЛАСОВСКИЕ ТРАНСФОРМАЦИИ ДЕТЕРМИНИЗМА

1. Категория „случайность”, как известно, обладает весьма широким спектром значений. Мы будем рассматривать „случайность” как одну из основных категорий детерминизм; её содержание в этом плане выражает определённые свойства мира, свойства процессов и событий в нём (хотя „случайность” может отображать и специфические свойства человека, его поведения, либо свойства социальных систем). Далее мы намереваемся показать, что развитие (главным образом научных) представлений о случайности (и способов её описания) связано с пересмотром её статуса в рамках детерминизма и сопровождалось всё большим отходом от лапласовской его версии. В этом плане мы выделим по крайней мере три таких „отхода”, связанные: 1) с исследованиями Л.Больцмана; 2) с квантовой механикой и соответствующей интерпретацией её математического аппарата и 3) со стохастическими процессами и моделью детерминированного хаоса.

Для точной репрезентации случайности в языке науки существуют особые, математизированные способы описания (далее кратко – СО). Их становление и развитие происходило в русле тенденции трактовать случайность как объективный закономерный феномен. Первоначально же опытное естествознание отторгало случай. В структуре классической механики как первой относительно целостной и замкнутой научной теории не было места для случайности. Все связи и отношения между любыми телами здесь рассматривались как имеющие строго однозначный характер; Неоднозначность и неопределенность в связях и отношениях долгое время рассматривались как неполное выражение знаний об исследуемых объектах, лишь как подход к истине или же как результат некорректной постановки задачи. Соответственно этому конструктивную роль в познании играла лишь необходимость, к тому же понимаемая наподобие механической.

На раскрытие таких необходимых связей и ориентировалось развитие познания. За случайностью объективной основы практически не признавалось.

2. Классическое описание основывается на двух "китах": на знании основных законов (уравнений) движения и на задании определенных начальных условий. Предполагается, – и это весьма существенно для раскрытия классических представлений о мире – что знание основных законов движения некоторой материальной системы и строгое (точное) задание её начальных и граничных условий в определенный момент времени позволяет полностью (исчерпывающе) описать (теоретически воспроизвести) все изменения этой системы, включая её прошлое и будущее; и это составляет основное содержание той версии детерминизма, которую стали связывать с именем П.Лапласа.

Первоначально, в реальной практической деятельности разра­ботка теории вероятностей в основном стимулировалась проблемами, которые вставали в процессе развития страхового дела и этнографии. Специфику вероятностной идеи стали соотносить с представлениями о случайности, а теорию вероятностей зачастую ста­ли определять как науку о случайном. Своего относительно завершённого оформления теория вероятностей достигает в ХІХ в., когда математика привлекается для описания статистических систем. При этом идея случайности в этой теории получает математически точное выражение путём экспликации понятия случайного события и случайной величины. 

3. В процессе фундаментальных исследований статистических систем, проведённых Р.Клаузиусом, Д.Максвеллом, Л.Больцмана и др. в науку вводятся новые понятия (средняя величина, функция распределения и др.) и формируются новые, вероятностно-статистические способы описания (далее кратко – ВССО), которые – в отличие от жёстко-детерминированных СО, прежде доминировавших в теоретической физике, – отображают (и выражают) неоднозначную, вероятностную детерминацию [1].

Особенно отметим в этой связи исследования Больцмана, относящиеся к разработке статистической интерпретации второго закона (начала) термодинамики. Больцман понимал, что между вероятностью и необратимостью физических процессов должна существовать тесная взаимосвязь. Всё это привело к существенной трансформации детерминизма, к пересмотру лапласовской его версии, ставшей к тому времени уже почти канонической. Этот пересмотр состоял в следующем:

1) в утверждении фундаментальности необратимых, направленных процессов (тепло движется от тёплого к холодному, но не наоборот). Ибо в лапласовском детерминизме рассматриваются обратимые процессы.

2) в утверждении немеханистичности ВССО, относящихся к тепловым процессам (т.е. отказ от механистического редукционизма), например, в последних исследованиях Больцмана по кинетической теории газов [2].

Тем самым, после оформления статистической механики в трудах Клаузиуса, Максвелла, Больцмана, Гиббса, а также в процессе квантовой революции в научную картину мира полноправно входит идея вероятности, а ВССО приобретают в теоретическом естествознании фундаментальную значимость [3]. В этом плане некоторые философы и методологи науки говорят даже о происшедшей вероятностной революции, об утверждении вероятностного стиля мышления [4].

4. Следующую, вторую существенную трансформацию детерминизма и дальнейший пересмотр лапласовской его версии, связывают обычно со становлением и развитием квантовой механики.

Вероятностно-статистические СО квантовой механики, а также соответствующая ей объективистские интерпретация, вместе с принципом неопределённости Гейзенберга, позволяют обосновать новую трансформацию (так сказать, новый шаг-отход) от лапласовского детерминизма таким образом, что о случайности (вероятности) можно теперь говорить не только по отношению к многоэлементным совокупностям (ансамблям), но и по отношению к отдельной, единичной микрочастице. Иными словами, поведение (динамика) даже единичного микрообъекта (например, электрона) оказывается принципиально вероятностным; т.е. речь здесь идёт не о статистической случайности, а о случайности, присущей квантовой природе отдельного микрообъекта [5].

5. И, наконец, третья существенная трансформация детерминизма в смысле дальнейшего пересмотра статуса в нём случайности связана с так называемой моделью детерминированного хаоса. Примерно с 70-х годов ХХ ст. детерминированный хаос становится весьма популярным объектом нелинейной динамики, которая с того времени успешно осваивает сложные движения, не репрезентируемые традиционными динамическими СО.

Еще не так давно хаос многими рассматривался как нечто непонятное, неудобное, загадочное или даже непознаваемое. При этом точное, рациональное описание (например, описание посредством математических моделей) хаотических объектов и/или хаотических движений долгое время считалось весьма затруднительным, если вообще возможным. И если математическое описание динамики простых детерминированных систем (т.е. репрезентируемых жёстко-детерминированными СО) предполагает достаточно широкие предсказательные возможности, то в отношении хаотических объектов и хаотических движений, как оказалось, этого сказать уже нельзя, и тогда хаос вообще может выпасть из предметного поля науки, из сферы рационального вообще.

Тем не менее, исследуя хаос, физики (в рамках так называемой хаосодинамики) всё чаще сталкиваются с необычными случайными процессами; здесь уже приходится говорить о сложной случайности, для научной репрезентации которой всё чаще теперь используют термин “стохастичность”. Этот термин выражает “случайную динамику” системы, порождаемую главным образом внутренними её особенностями в отсутствие внешних случайных сил [6]. Такие системы испытывают неустойчивость, причём неустойчивость особого рода, которая приводит к тому, что различные динамические параметры системы меняются со временем случайным образом. 

Кроме того, в предметное поле хаосодинамики входят и так называемые переходные процессы типа “порядок <--> хаос”. Примерами здесь могут быть такие процессы, как переход к турбулентности, смена соответствующего режима работы лазера и др. [7]. Современные исследования установили отсутствие резкой грани между порядком и хаосом и даже (при изучении условий самоорганизации хаоса), так сказать, „подвижность” этой границы. С переходными процессами типа “порядок <--> хаос”, которые демонстрируют простоту порядка, но сложность хаоса (хотя и как рационализируемую, “исчислимую” сложность), уместно соотнести недавно открытые явления сложной, хаотической динамики систем, описываемых достаточно простыми детерминированными уравнениями и которые также можно отнести к стохастическим системам. 

О возможности сложного, хаотического поведения простой системы (и, как следствие, - трудности с предсказанием ее траектории) свидетельствует такой фундаментальный результат нелинейной динамики, как теорема Колмогорова - Арнольда - Мозера [8]. Рассматривая вопрос об устойчивости фазовых траекторий, эта теорема утверждает возможность (при определенных условиях) как бы “перемешивания”, “запутывания” траекторий простой динамической системы, чего в традиционной ньютоновской механике не может быть в принципе. Кроме того, эта теорема, являющаяся очень важным элементом модели детерминированного хаоса, подтверждает отказ от резкого противопоставления жёстко-детерминированных и вероятностно-статистических СО динамических систем, ибо, согласно этой теореме, в классической механике допустимы ситуации, когда движение в фазовом пространстве нельзя отнести ни к полностью регулярному, ни к полностью нерегулярному, а тип траектории зависит от выбора начальных условий. Такая трактовка не вписывается в линейную картину классического (лапласовского) детерминизма, а простые объекты, но со сложным поведением, действительно требуют для своей теоретической репрезентации нелинейных СО, чуждых лапласовскому детерминизму. Устойчивое же регулярное движение в классической механике - скорее, исключение, чем правило.

Эта и подобные ей ситуации как раз и входят в предметную область модели детерминированного (динамического) хаоса.

На наш взгляд, полезно различать два смысла детерминированного хаоса. Под динамическим хаосом в широком смысле мы имеем в виду феномен научно (с соответствующими динамическими СО) репрезентируемого хаоса, причем в этих СО точно (хотя и вероятностно) прописана связь с порядком, например, в смысле возможности вычислять степень хаотичности, например, в духе концепции частичной детерминированности [9]. Так понимаемый феномен мы будем отличать от динамического хаоса в узком смысле, который подразумевает модель со стохастической динамикой, хотя основное, базисное уравнение модели – достаточно простое и детерминированное. Потому такую модель и называют моделью детерминированного хаоса. Иными словами, не следует смешивать динамический хаос в узком смысле (т.е. детерминированный хаос) с переходными процессами типа “порядок <-->  хаос” (скорее, просто хаотическими, нежели стохастическими в смысле сложности хаотической динамики) типа возникновения турбулентности, либо с флуктуационными явлениями, где также имеет место хаотичность [10]. К моделям, подпадающим под имя “модель детерминированного хаоса”, относятся также модель Лоренца, бильярды Синая и др., т.е. те модели, в которых базисное детерминированное уравнение приводит к нерегулярным, стохастическим решениям-траекториям.

Стохастические модели типа детерминированного хаоса обладают той важной особенностью, которая вынуждает нас менять традиционные (закреплённые в лапласовском детерминизме) представления о движении и причинности. Эту особенность, на наш взгляд, можно расценить как третий вызов (после кинетической теории газов Больцмана и квантовой механики) лапласовскому детерминизму.

Известно, что классическая причинно-следственная связь, характеризующаяся линейностью, однозначностью и аддитивностью, в квантовом микромире нарушается. Оказывается бессмысленным говорить о траектории движения микрообъекта так, как это было принято в классической математической физике, предполагавшей взаимно-однозначное соответствие решения дифференциального уравнения динамике и траектории описываемого объекта. Тогда вынуждены были рассматривать в качестве объекта динамического описания не отдельную микрочастицу с определенными координатами и импульсами, а волновую функцию, репрезентирующую её состояние (либо состояние системы микрочастиц)  При этом состояние микрообъекта описывается детерминистично (уравнение Шредингера), а его положение и импульс – вероятностно. Причём вероятностность здесь принципиальна по отношению к отдельному микрообъекту для экспериментальной ситуации измерения в определённом интервале значений координаты и импульса. Заметим, что это послужило аргументом в пользу того, чтобы альтернативой жёстко-детерминистским СО считать не просто статистические СО либо вероятностные СО, а именно ВССО (ибо вероятностность присуща не только большим системам, ансамблям, но и отдельным объектам).

Подводя общий итог, отметим, что концепция детерминизма – исторична. Как научный детерминизм, она совершенствовалась по мере развития науки. Если при этом иметь в виду категорию случайности, то и её содержание обогащалось по мере развития науки, что вело к трансформациям детерминизма, ко всё большему отходу от лапласовской его версии.

Литература:

1. См.: Пятницын Б.Н. Философские проблемы вероятностных и статистических методов. — М, 1976; Гельфер Я.М. История и методология термодинамики и статистической физики. – М., 1981; Ратников В.С.,Макаров З.Ю. Научная рациональность, стохастичность и пределы предсказуемости // Практична філософія. – 2005. – № 4 и др.

2. Больцман Л. Лекции по теории газов. – М., 1956. См. также: Полак Л.С. Людвиг Больцман. 1844 – 1906. – М., 1987, Гл. 4, 7.

3. См., например: Сачков Ю.В. Ведение в вероятностный мир. — М, 1971.

4. Сачков Ю.В. Вероятностная революция в науке. – М., 1999.

5. См., например: Панченко А.И. Логико-гносеологические проблемы квантовой физики. – М., 1981; Ковальчук А.Е.,Ломсадзе Ю.М. Сущность измерения в квантовой механике // Вопросы философии. – 1969. – № 7.

6. См.: Гардинер Ж. Стохастические методы в естественных науках. – М., 1986; Заславский Г. М., Сагдеев Р.З. Введение в нелинейную физику. От маятника до турбулентности и хаоса. – М., 1988. 

7. См.: Заславский Г. М., Сагдеев Р.З. Введение….; Ратников В.С.,Макаров З.Ю. Научная рациональность…., с.49-52, 55-58.

8. См.: Заславский Г. М., Сагдеев Р.З. Введение…., с. 77-80;  Шустер Г. Детерминированный хаос. – М., 1988, с.17,164 и др.

9. См.: Кравцов Ю.А. Случайность, детерминированность, предсказуемость // Успехи физических наук. - 1989. - т.158. - № 1, с. 93-122.

10. См.: Ратников В.С.,Макаров З.Ю. Научная рациональность…., с.49-52, 55-58.

 

Андрій Зуєв (Умань)

„Свобода” і „випадковість” в знаково-інформаційному світі

Якщо людина не змогла перестрибнути

через власну тінь і сталося те, що сталось, то треба переосмислити Сонце.

Петер Естергазі. „Виправлене видання”

Перейшовши зі світу сутності, знання, науки, мистецтва і філософії до світу знаково-інформаційних імпульсів і уривків, ми продовжуємо використовувати старі слова-знаки, не надаючи їм попереднього значення (не надаючи їм, власне, жодного значення). Як би ми не назвали світоглядну трансформацію, що відбулася, – перехід від Модерну до Постмодерну, від знання і волі до інформації і безенергетичності, від еротичності до функціональності – назва не має значення. Головне, що ми змінилися і змінився світ, в якому ми перебуваємо. Так, продовжуючи шукати значення слова „випадковість”, ми усвідомлюємо, що для життя в нашому світі цей пошук не має жодного сутнісного навантаження. Мені, істоті, що свавільно пересувається між знаковими середовищами, які не мають онтологічно-сутнісних зв’язків, байдуже, чи мої переміщення відбуваються закономірно чи випадково.

В світі Модерну було встановлено чіткий взаємозв’язок між необхідним (подія, яку не-обійти) і випадковим (подія, яка випадає з напряму нашого руху). Будь-яка подія, включаючи і випадковість, відбувалася в силу необхідних причин. Випадковою її можна було вважати лише відносно тих причин, від яких вона не залежала. Випадковість пояснювалася незнанням вірних причин, необхідних зв’язків: „Взагалі випадковим називається те, необхідну причину чого ми не в змозі угледіти” [2, 325]. У зв’язку з таким розумінням необхідності і випадковості, формувалося і значення слова „свобода”. Людина, переосмисливши розуміння свободи як усвідомленої необхідності, прийшла до чіткого розуміння того, що необхідно для того, щоб бути людиною, і того, що випадково людиною стати неможливо. Найфундаментальнішою необхідністю на шляху людського самостановлення було визнано наявність „Іншого”. Людиною Я ставав, енергетично вийшовши до Іншого; створював себе, виключно, створюючи Іншого. Людина не могла бути випадковою істотою, і свобода її полягала в тому, щоб зробити вибір між творчою комунікацією з Іншим і небуттям. Випадковість полягала лише в тому, що людина могла випасти зі сфери буття в сферу небуття, де вже не було б людини, а була б наявною річ, що визначалася б своїм випад(к)ом. Людина була єдністю значення Іншого, спілкування з Іншим, необхідністю для Іншого та свободою для Себе.

В сучасному світі інформації людина замінила Іншого на знак, який присутній, але не суттєвий. Щоб існувати сьогодні необхідно зануритися в середовище знакового маніпулювання, в якому необхідні норми одного інформаційного сегменту є абсолютно беззмістовними в іншому, в якому здаються випадковими. Переміщаючись між безліччю інформаційних уривків людина втратила відчуття і значення необхідності, при чому випадковість не існує взагалі, адже в кожному окремому середовищі для мене все є доречним і невипадковим, а в іншому уривку для мене цих явищ і не існувало. Ми перестали визначатися спілкуванням з Іншим, вступивши в безмежний некомунікативний простір інформації; ми стали байдужими адже спілкуємося лише зі знаками, які не мають енергії співпереживання. „Я підкоряюся лише чомусь нелюдському, що не зафіксовано в мені, але присутнє в об’єктивних і свавільних випадковостях знаків світу. Подібно до того, як найвища байдужість світу щодо нас породжує те, що при катастрофах прийнято вважати фатальністю, фатальність нашого перевтілення є проявом найвищої відчуженості Іншого. Саме тієї відчуженості, яка вторгається в наше життя у вигляді жесту, обличчя, форми, слова, пророчого сну, дотепного вислову, предмету, жінки, пустелі в усій її безсумнівній очевидності” [1, 256]. Я позбавився „обтяжливої” необхідності енергетично виходити до Іншого. Я позбавився свободи обирати, чи бути мені людиною чи річчю. Я без усілякої необхідності і невипадково є мерехтінням знаків.

Висновок: В світі інформаційної наявності та людської деонтологізації втрачається будь-який світоглядний сенс слів „необхідність”, „випадковість”, „свобода” (Чи важливі для мене сучасні наукові дослідження в галузі імовірності, передбачуваності, випадковості? – Ні. Важлива лише моя інформаційна наявність, а не те чим вона зумовлена). Замінивши спілкування з Іншим маніпуляцією зі знаками, Я став знаком, який невипадково, без усілякої необхідності опиняється в тому чи іншому інформаційному середовищі.

Література:

1. Бодрийяр Ж. Прозрачность зла. – М.: Добросвет, 2000. – 260 с.

2. Гоббс Т. О теле // Мир философии: Книга для чтения. В 2-х ч. Ч. 1. – М.: Политиздат, 1991. – 672 с.

 

Віталій Карпенко (Суми)

Необхідність і випадковість в теорії ноосферогенезу

Основоположник сучасного вчення про ноосферу В.І. Вернадський вважав ноосферогенез природним законом подальшої еволюції людства, необхідним етапом розвитку соціуму [1, 176-188]. Сучасна філософія характеризується наявністю суперечливих підходів до теорії ноосфери [3, 5], тому актуальним є досягнення консенсусу по цій проблемі. Одним з аспектів цього консенсусу ми вважаємо розкриття ролі категорій «необхідність» і «випадковість» в теорії ноосфери в контексті постнекласичного типу раціональності.

У постнекласичній філософії категорія випадковості виражає один з граничних видів взаємовідношень в світі, сутність якого складає відсутність прямих закономірних зв'язків у поведінці та функціонуванні об'єктів і систем. «В основі випадковості містяться уявлення про незалежність, що веде до непередбачуваності відповідних явищ і процесів» [4, 569]. Аналіз складних систем виявляє важливість випадковості в пізнанні. Вона характеризує точки біфуркації відкритих нелінійних систем, коли кількісно незначна дія часто виявляється якісною детермінантою подальшого шляху еволюції. У соціальних науках ідея свободи є одним з проявів випадковості. В цілому в історії культури феномен випадку нерідко співвідноситься зі свободою волі Homo sapiens. Остання може порушити систему зовнішніх впливів, в яку включена людина.

В опозиції до випадковості знаходиться необхідність, як інший граничний вид взаємовідношень у світі: «…необхідним називають явище, однозначно детерміноване певною областю дійсності, передбачуване на основі знання про неї і неусувне в її межах…» [2, 53]. Проте, опозиція необхідності і випадковості багато в чому відносна. Зокрема, виникає питання, чи є необхідним явище С, якщо причина B, що однозначно детермінувала його, є наслідком випадковості А? Таким чином, дані поняття набувають сенсу лише в конкретному контексті.

Розкриваючи роль категорій «необхідність» і «випадковість» в теорії ноосферогенезу, ми виходимо з визначення ноосфери як інтегрованої сфери відповідальності людини за коеволюцію соціуму і середовища його існування. Соціум і біосфера є складними, нелінійними системами, що самоорганізуються. Наявність глобальних проблем робить сучасний етап еволюції соціуму і біосфери біфуркаційним, з ноосферою як одним з атракторів. Альтернативою є деградація людства.

Перехід системи «соціум – середовище» в нову якість не може бути однозначно передбачений. Вибір і запуск процесу практичної реалізації одного сценарію еволюції з тезаурусу можливостей може бути здійснений унаслідок випадкової дії, нікчемної в порівнянні з подією, що є її наслідком. Це твердження примушує критично осмислити місце і роль людини у формуванні ноосфери.

Чинник свободи, що виокремив людину з навколишнього природного світу, може виявитися визначальним в процесі ноосферогенезу. Розум, як головний чинник еволюції, повинен діяти не тільки стихійно, але і направлено, з метою детермінації подальшої долі глобального соціуму. Розумна спрямованість дій Homo sapiens виступає однією з необхідних передумов ноосферогенезу. В той же час вона істотно випадкова, оскільки дії людства як глобального суб'єкта впродовж його історії не характеризувалися в деякій мірі розумністю. Таким чином, усвідомлений вибір людством стратегії і шляхів реалізації ноосферного майбутнього набуває особливої актуальності.

Література:

1. Вернадский В.И.  Начало и вечность жизни  /  Сост., вступ. ст., коммент. М.С. Бастраковой, И.И. Мочалова, В.С. Неаполитанской. – М.: Сов. Россия, 1989. – 704 с.

2. Левин Г.Д. Необходимость и случайность // Новая философская энциклопедия. – М., 2001. – Т. 3. – С. 53-54.

3. Никитин Е.Д., Никифорова В.Н. О творческом развитии фундаментальных идей В.И. Вернадского // Вестник МУ. Сер.7. Философия. – 2006. – № 1. – С. 108-120

4. Сачков Ю.В. Случайность // Новая философская энциклопедия. – М., 2001. – Т. 3. – С. 569-570.

5. Яхнин Е.Д. Эволюция и будущее человеческого социума (общенациональная идея России в мировом контексте) // Вопросы философии. – 2006. – №5. – С. 165-175.

 

Вардгес Погосян (Славянск)

Социальные события и процессы. Вариативность и нелинеарность.

Применение динамического субметода диалектики позволяет рассматривать процесс развития человеческого общества как развивающееся во времени прошлое. «Люди сами делают свою историю, но они делают ее не так, как им вздумается, при обстоятельствах, которые не они сами выбирали, а которые непосредственно имеют место, даны им и перешли от прошлого».[1] Всякому социальному действию предшествуют социальные контакты, однако в отличии от них социальные действия – достаточно сложное явление. Любое социальное действие должно включать в себя: действующий субъект, потребность в активизации поведения, цель действия, метод действия, другой действующий субъект, на который направленно действие, результат действия.[2] Сам перечень элементов, составляющих отдельные социальные действия, будет не полным, если не уделить внимания внешнему окружению действующего субъекта или самой ситуации; в этой связи следует обратить внимание на исследования в рамках ситуативных семантик. Создатель концепции линеарных и нелинеарных моделей развития Анри Пуанкаре по этому поводу писал: «мы должны несколько ближе исследовать вопрос о том, что представляет собой случай».[3]

Известно, что любой действующий субъект не находится в изоляции, так как его окружает материальный, вещественный мир, культура, социальная сфера. В совокупности вещественных, социальных и культурных условий создается ситуация, которая придает выражение условиям действия и средствам действия. Под условиями действия понимаются те элементы окружения, которые действующий субъект не может изменить, а средства – это те элементы, которые контролирует действующий субъект, не совершая при этом социальных действий без учета ситуации, поскольку социальные действия по определению являются осознанными. Обратим внимание на то, что ситуация входит в рамки социального действия через ориентацию субъекта. В этой связи следует различать оценочную и мотивационную ориентацию субъекта, что означает – каждый действующий субъект должен оценить свое окружение и с помощью мотивации внести коррективы в цель и методы совершенствования социального действия. Однако, если представить себе, например, двух отдельных друг от друга субъектов, один из которых пытается сознательно воздействовать на другого, то даже отсутствие социального окружения не избавит их от необходимости учитывать культурные нормы прежнего социального опыта. Социальные действия в отличии от рефлексивных, импульсивных действий никогда не совершаются мгновенно, то есть в полной мере используется параметр интервального времени, кроме того в сознании деятельностного субъекта должно возникнуть достаточно устойчивое побуждение к активности.[4] Подобное побуждение к совершению действия называется обычно мотивацией, то есть, мотивация – это совокупность факторов, механизмов и процессов, обеспечивающих возникновение побуждения достижения для субъекта целей, иными словами, мотивация – это такая сила, которая толкает субъекта к совершению определенных действий.[5] Сам механизм социального действия содержит, таким образом, потребность мотивации и само действие. В этом направлении приоритетным является тот факт, что любое социальное действие начинается с возникновения потребностей у субъекта, придает им определенное направление. Такой потребностью может быть определена и потребность в социальных преобразованиях. Потребность соотносится субъектом с объектами внешней социальной среды, активизируя строго определенные мотивы. Мотивы каждого субъекта, равно как и его конкретно-социальные установки, придают социальному действию неповторимую индивидуальность. Механизм социального действия осуществляется в пределах определенного контакта, и контакта не только пространственного и временного, но и контакта с точки зрения ценностных отношений. Этим, в том числе и определяется социокультурная уникальность различных обществ, а также объясняется возникновение противоположной тенденции, все более проявляющуюся знаково по мере глобализации всех стилей жизни, - борьбы за сохранение уникальности национальных культур. Среди остальных относительно гомогенных качественных параметров современных обществ, по нашему мнению, в условиях новой социальной реальности превалирует социокультурная составляющая социальной системы, роль которой в точках бифуркации возрастает до доминантной.

Взаимодействие человека со сложными открытыми системами протекает таким образом, что само человеческое действие не является чем-то внешним, а как бы включается в систему, видоизменяя каждый раз поле ее возможных состояний. Включаясь во взаимодействие, человек уже имеет дело не с жесткими предметами и свойствами, а своеобразными «созвездиями возможностей».[6] Перед ним в процессе деятельности каждый раз возникает проблема выбора некоторой линии развития из множества возможных путей эволюции системы. Причем сам этот выбор необратим и чаще всего не может быть однозначно просчитан.[7

 Идея нелинейности и возможности выбора включает в себя многовариантность, альтернативность выбора путей эволюции, ее необратимость. В целом же совокупность свершившегося и несвершившихся вариантов и образует многовариантность. Исследование проблемы многовариантности в последнее время приобретает все более важное значение и в зарубежной и в отечественной науке.[8] Если рассматривать социально-исторический процесс с точки зрения философии как структурированную, многоуровневую взаимосвязь социальных действий и событий, учитывая непрерывную динамику органического развития, специфику и уникальность диалектически же изменяющихся субъекта и объекта социального познания, то, оперируя концепцией многовариантности, применительно к развитию человеческого общества, получается не «конец истории»[9], а иной вариант ее развития.

Литература:

1. Маркс К., Восемнадцатое брюмера Луи Бонапарта// Маркс К., Энгельс Ф., Сочинения, изд.2-е, М., Прогресс, 1983, т.8, с.119

2. Перспективы метафизики: классическая и неклассическая метафизика на рубеже веков, СПб, «Алетейя», 2000, 415 с.

3. Пуанкаре А., Наука и метод, под ред. Понтрягина Л.С., М., «Наука», 1983, с.559

4. Попов В.В., Логика изменений и темпоральная логика, Ростов-на-Дону, 1992

5. Моисеев Н.Н., Расставание с простотой, М, «Аграф», 1998, 480 с.

6. Степин В.С., Кузнецова Л.Ф., Научная картина мира в культуре техногенной цивилизации, М., РАН, Ин-т философии, 1994, с.407

7. Степин В.С., Философская антропология и философия науки, М., Высшая школа, 1992, с.191

8. Нехамкин В.А. Проблема поливариантности исторического процесса: генезис, пути решения. Монография. М., Макс-Пресс, 2002. 104 с.; Поляковский В.Т., Татаро-монголы. Евразия. Многовариантность, М., «Леан-Крафт», 2002, 231 с. и др.

9. Фукуяма Ф., Конец истории//Философия истории. Антология, М., 1994, с.290

 

Вадим Слюсар (Житомир)

Випадковість у процесі самореалізації особистості

Особливістю розвитку філософської науки на рубежі ХХ-ХХІ століть стала зміна відношення до навколишнього світу, який "постає … не у формі декартівського механізму (що існує за принципами причинно-наслідкових зв’язків), а як "збірник" процесів самоорганізації (спонтанного становлення і необоротних катастрофічних змін)" [1, 4]. У сучасному світі стають домінуючими випадковість і нестабільність, які суттєво детермінують людське буття.

Специфічною характеристикою суто людського існування є те, що воно не детерміноване суворо ні законами її біологічного виду, ні соціально-культурними чинниками. Індивід народжується нездатним до самостійного існування, без детальної чітко розписаної програми власного життя, а саме у цьому бутті він у процесі саморозвитку та самореалізації здійснює із безмежної кількості варіантів та способів життя свою власну модель. Перед кожним індивідом постає проблема вибору конкретної моделі, при цьому постають питання про те, чи вільний він у своєму виборі. Потрібно зазначити, що людина не може бути вільною, оскільки постійно залежить від чинників, які обумовлюють її поведінку, світовідношення, вона є носієм певної генетичної спадковості, знаходиться під впливом соціально-культурних факторів конкретного соціуму, які, у свою чергу, своєю спільною дією створюють різного роду випадковості, в котрі втягується людина.

Розглядаючи випадковість і процес самореалізації особистості слід відмітити діалектичний взаємозв’язок цих явищ, адже, з одного боку, реалізуючи власні сутнісні сили, особистість втілює певну життєву програму, прагне подолати, хоч і не зняти повністю, вплив випадкового, здатного її змінити або зламати взагалі. А, з іншого боку, випадковість примушує індивіда створювати таку модель саморозгортання, яка була б пластичною, легко змінювалась та адаптувалась до непередбачених змін, спонукала до набуття ним цілісності як необхідної для даного процесу особистісної якості, до пошуку духовних засад. Отже, можна визнати детермінуючу роль випадковості у процесі самореалізації, який розглядається рядом філософів, зокрема З.А. Абдулліною, В.Л. Іноземцевим, В.І. Муляром, Г.К. Чернявською, В.С. Швирьовим, Л.Г. Щитовою, Е. Фроммом та ін., як умова та гарантія свободи особистості, здатної протистояти різного роду зумовленностям, зосереджуючи увагу при цьому на індивідуальному.

У процесі самореалізації явища випадковості закріплюються у культурі. Річ у тім, що детермінативні соціальні чинники містять у собі набір готових моделей для самореалізації, її правила, норми, ціннісні настанови та регулятори, вони нав'язують індивіду конкретний порядок, що укладений в конкретному соціумі, і є обов'язковим для дотримання. Проте, реалізація особистістю власних сутнісних сил можлива лише за умов існування індивідуальної свободи та за умов наявності непередбачених наперед моментів.

Готові моделі для самореалізації особистості повинні передбачати у даному процесі наявність свободи вибору її змісту та форм і можливостей їх змінювати у залежності від змін життєвих обставин. Такою сферою об'єктивної та суб'єктивної реальностей є культура, яка являється концентрованим і суперечливим досвідом людських сутнісних сил та містить у собі поліваріантність виборів, взаємозв'язків, відношень, узагальнені практики розв'язання суперечності індивідуальне-соціальне індивідами, при чому як здійснені, так і ті, що потенційно могли б бути виконані. Культура сприяє подоланню напруги, яку викликають випадкові явища, які загрожують змінити життєву програму індивіда.

Особистість як соціальний організм володіє здатністю до самовизначення у життєвому середовищі. Міра реалізації свободи у життєвому самоствердженні вирізняє особистість та "випадкового" індивіда. Останній формується в силу того, що його буття, життя визначаються не його власною самодіяльністю, є продуктом не його особистості, а випадку, який обумовлений випадковістю народження і соціальним становищем, які і визначають його долю" [2, 115]. Отже, здійснення родової характеристики людини, яка полягає у свідомому облаштуванні її життя, у здатності до самостійного вибору, сприяє утвердженню такої особистості, чия складена життєва програма не зазнає суттєвих впливів випадкових явищ.

Таким чином, необхідною умовою для процесу самореалізації особистості стає її внутрішня свобода, яка формується у структурному процесі цілепокладання, що містить у собі такі етапи як самопізнання, самоідентифікація, самосвідомість, самооцінка і самозаперечення. Осмислення індивідом ролі цих чинників сприяє утворенню певної його незалежності від несуттєвих життєвих обставин.

Також важливим способом зняття негативного впливу на самореалізацію особистості випадкових подій виступає виховання її волі, яка є досягнутим рівнем саморегуляції діяльності індивіда, сприяє у здійсненні ним усвідомленого вибору.

Доволі успішно протягом багатьох століть захисну функцію від впливу випадкових факторів на процес становлення та розвитку особистості відігравала релігійна культура, яка містить у собі необхідні як для соціальної, так і для індивідуальної духовної стабілізації системи моральних норм, правил поведінки, емоційно-вольових установок, направлених на подолання різного роду криз, ризиків тощо.

Висновки. Випадковість разом з іншими факторами відіграє детермінуючу роль у процесі самореалізації особистості, оскільки фундаментальною характеристикою людини є невизначеність наперед, незводимість і свобода. Вплив випадкових для людини подій може бути основним для "випадкового" індивіда, але лише особистість, яка реалізує власні сутнісні сили за створеною нею життєвою програмою, не зазнає від них негативних руйнівних наслідків.

Література:

1. Саух П.Ю. Філософія: бунтівний дух у пошуках панацеї // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна – № 598. Філософські проблеми науки, освіти та культури доби постмодерну. – 2003. – С. 3-5.

2. Сохань Л.В., Кирилова М.В. Жизненная программа личности: структура и динамика жизненных целей // Жизнь как творчество? К.: Наукова думка, 1985. – С. 113-140.

 

Михайло Тофтул (Житомир)

Феномен "необхідність - випадковість" і виникнення людського мислення

Різкі кліматичні зміни на Землі не дали передлюдині шансів на виживання шляхом пристосування до нових земних умов, нового зовнішнього середовища: надто короткий термін "відвела" їй для цього природа. Єдиним виходом було пристосування природи до себе, своїх потреб. Перетворюючи зовнішнє середовище, вона постійно натикалася на опір природи. Безпосередньо цей опір чинили предмети і явища, на які вона спрямовувала свою діяльність. Проте за їх повторюваністю приховувалась якась могутня, здавалось, незбагненна сила. Багатотисячна практика переконувала первісну людину в тому, що "автором?"цього опору, силою, яка не дає їй змоги ефективно діяти, є щось невидиме, невідчутне. Так, поступово в її свідомості, що зароджувалася, поступово одержувало прописку це таємниче "щось" (чи "хтось"). Тривалий час ця таємнича сила була представлена у свідомості людини в персоніфікованому вигляді, про що свідчать міфи різних народів та релігійні вірування. І лише біля трьох тисяч років тому невідчутні об’єктивні сили, що постійно чинили опір людині, були репрезентовані в її свідомості у вигляді загальних понять, абстракцій, які характеризували  різні грані, аспекти того таємничого "щось", тому воно й іменувалося по-різному: "об’єктивне" на відміну від "суб’єктивного", "необхідне" на відміну від "випадкового", "сутність" на відміну від "явища", "ідеї - сутності" на відміну від їх тіней, матеріальних речей (Платон), "абсолютна ідея" на відміну від її матеріального інобуття (Гегель), "речі в собі" на відміну від  "речей для нас" (Кант).

Зрештою було з’ясовано, що це "щось" протистоїть лише свавільним діям людини. Коли ж вона рахується з ними, тобто з об’єктивними законами, то її дії стають можливими і навіть ефективними. Звідси було зроблено висновок, що свобода є пізнаною необхідністю. Останню не слід розуміти як жорстку й однозначну залежність між сучасним і майбутнім. Справжня, позитивна свобода має місце лише за умови, коли людина у своїй діяльності має вибір у певних рамках.

Тварини не здатні мислити. Приводом для численних сенсаційних заяв учених і журналістів про наявність мислення у тварин є упереджене розуміння  характеру залежності пристосованості  тварин до зовнішнього середовища від їх пізнавальної діяльності.

 

Наталія Ковтун (Житомир)

Архетип як інваріантна форма духовного життя

Будь-яка історична епоха ґрунтується на типових константах, котрі є засадничими елементами духовного життя людської цивілізації. У різних філософських концепціях вони називаються архетипами, праобразами, універсаліями, інваріантами, "формами без змісту", наскрізними інформаційно-енергетичними структурами. Інваріантність простежується у тих сферах духовного життя людини, де є прототипи, повторюваність, зокрема у міфології, фольклорі, мистецтві, культурі в цілому. Культура як система, здатна до самоорганізації і саморозвитку, завбачує "закидання вперед у майбутнє усієї потенційної сітки цілого" [1: 186]. Подальший розвиток лише актуалізує окремі ланки сітки, розкриваючи потенції цілого за сегментами. Мова йде про архетипи, як наскрізні символічні структури, які за історичної мінливості змісту тематично присутні в усіх фазах історії культури.

Звернення до архетипів, зауважує визначний український філософ С.Б. Кримський, не означає повернення в минуле. Архетипи – це особливий методологічний ракурс, у якому завдяки перетворенню минулого у символ твориться смисл майбутнього [1: 186]. Архетипи як культура поперед нами є ймовірнісними. Уся їх багатоманітність, різночасові вияви окремих потенційно можливих сегментів залежать від духовних, соціальних, економічних умов. Одні архетипи домінують за певних історичних обставин, інші перебувають у тимчасово законсервованому, зародковому стані.

Означена ймовірність завбачує можливість виходу у майбутнє через теперішнє шляхом актуалізації невикористаних можливостей минулого. Ось чому в історії культури простежується "феномен передбачення (антипації) фундаментальних наукових ідей, своєрідної "петлі" часового потоку (зустрічі минулого і майбутнього) на колах культурної самосвідомості" [1: 178]. Отже, в архетипах закарбовані ті події в світі, які ніколи не закінчуються.

Одночасно архетипові форми є як ціннісно-ієрархічними формами, так і позбавленими релятивності формоутвореннями. Їм не властиві часові переходи, які безпосередньо прив’язували б їх до теперішнього. Хоча архетипи ізольовані уявною межею від теперішнього, водночас вони спрямовані і в минуле, і в майбутнє. Справді, вдумаймось в етимологію українського слова "майбуття". Означає "воно щось таке, чого ще ніколи не було, чи містить якийсь інший зміст? – Етимологія даного поняття – "має бути" – акцентована передусім на "дистанціюванні" від наявного буття. Отже, буття у людський свідомості подвоюється на те, яким воно є, і на те, яким воно має (може) стати" [2: 14-15]. Мовиться, як бачимо, про певну ймовірність, котра не завжди є абсолютно новою, небаченою, незвіданою.

Таким чином, архетипи не локалізовані у реальному історичному процесі, а утримують у собі всю повноту часів. Архетипові форми відтворюють дійсність у процесі, зміні і є потенційно можливим досягненим у майбутньому. Символічні форми в цілому, й архетипи зокрема, утримують у собі протилежні характеристики. Перша з них позитивна, творча, конструктивна, життєва, а друга – негативна, деструктивна, руйнівна, закостеніла. Деструктивна сутність архетипу виявляє себе лише тоді, коли він насаджується як штучна, закостеніла, загальнообов’язкова структура. Як позачасовий механізм передавання духовних надбань архетип утримує визначеність доки деструктивні сили не спричиняють його дезактуалізацію. З часом структурні складові архетипу перегруповуються, трансформуються в інші архетипи або до певного часу зникають, а за відповідних обставин знову виринають на рівні індивідуальної і суспільної свідомості. Пророча заданість архетипових форм покликана задавати смисл майбутніх часів, а не жорстко визначати майбутні факти. Архетип дозволяє дійсності відбутись, здійснитись, набрати форми. За його допомогою можна висловити безкінечне і ймовірнісне, надати йому існування у формі конечного і конкретного образу.

Література:

1. Крымский С.Б. Философия как путь человечности и надежды.– К.: Издательство Курс, 2000.– 308 с.

2. Табачковський В.Г. Людина – Екзистенція – Історія. – К.: без місця видання, 1996. – 123 с.

 

Оксана Чаплінська (Житомир)

Розуміння волі в українському неоромантизмі кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Український неоромантизм кінця ХІХ – початку ХХ ст. представлений у першу чергу творчим доробком Ольги Кобилянської та Лесі Українки. Звернувшись до антропологічної проблематики вони розглядали людину в таких парадигмах як “людина – природа”, “людина – людина”, “людина – суспільство”. У філософсько-мистецькому дискурсі того періоду обговорювалась проблема української бездержавності. Відтак, актуальності для неоромантиків набула проблема взаємовідносин особистості і суспільства, котра розглядалась крізь призму етичних цінностей: віра, воля, обов’язок і честь, при чому основний акцент зміщується у бік концептів обов’язку і честі.

У художньо-філософській концепції Лесі Українки категорія волі невіддільна від категорії життя. При чому розуміння волі Лесею Українкою близьке до шопенгауерівського. Філософ стверджував, що лише “власна воля може нас врятувати чи призвести до загибелі. Підстава і наслідок існують лише в “появленні”. А воля та її нагорода – це одне, а саме – життя. Як у всіх речах, так і у головній справі ми, виявляється, залежимо від самих себе” [1, 249]. Тому воля не лише належить до невід’ємних прав людини, вона становить насамперед основу її життєдіяльності.

За неоромантичним світобаченням, концепт волі функціонує на двох рівнях: по-перше, воля кожного свідомого патріота спрямовується назовні (тобто на боротьбу за визволення з-під іноземного гніту), і, по-друге, в глибину власного єства (придушення жадоби слави в серці). У такому разі воля виконує функцію оберегу честі.

Саме у цьому виявляється гуманістична позиція Лесі Українки, оскільки по-новому трактується образ людини, повнокровне справжнє життя якої забезпечується свободою духу. Життя чи то окремої людини, чи то колективу не може здійснитися без свободи. Безперечно, специфічною ознакою людського існування вважався “внутрішній” – духовний – світ людини, принципово незводимий до емпірично-тілесної його дійсності, який є “замежовим” щодо тілесно натуралістичного її (людини) буття. Безпосередньо ця специфіка людини виявляється у свободі не випадковій, визначуваній декарто-спінозівською формулою “пізнаної необхідності”, а у свободі самобутній, визначуваній як “здатність самочинно починати ряд подій”.

У деяких драмах Лесі Українки колізія свободи близька до ніцшеанського розрізнення свободи “від чого” і “для чого”: “Ти називаєш себе вільним. Мені хочеться чути думку, яка панує в тобі, а не те, що ти уникнув ярма. … Вільний від чого? Яке діло до цього Заратустрі! Та твоє око має ясно відповісти мені: вільний для чого?” [2, 52]. Свобода “від чого” має універсальний характер і певною мірою властива всім живим істотам, оскільки маються на увазі зовнішні рамки і обмеження, які перешкоджають вільній діяльності людини. Натомість свобода “для чого” постає як свобода самореалізації, котра ґрунтується не на зовнішній, а на внутрішній необхідності. Залежно від того наскільки людина спроможна виходити за межі конкретної соціальності у простір всієї історії і культури людства, настільки вона є вільною особистістю.

Висновок: воля виступає необхідною передумовою самовиявлення чи то народу, чи то окремої людини. Усвідомивши своє суспільне значення, отримавши визнання власної важливості в буттєвому космосі, людина здатна набувати почуття честі та особистої гідності. Воля сприяє успішному виконанню моральних вимог, трансформуючись у форму обов’язку.

Література:

1. Шопенгуер А. Введение в философию; Новые паралипомены; Об интересном: Сборник. – Мн., 2000. – 416 с.

2. Ніцше Ф. Так говорил Заратустра. К генеалогии морали. Рождение трагедии. Воля к власти. Посмертные афоризмы.: Пер.с нем. / Ф. Ницше.– Мн., 2003.– 1040 с

 

Лев Игнатов (Винница)

 Случайность, необходимость, приоритетность:

особенности их взаимосвязей в экономике

По сравнению с философией, категории случайности и необходимости в экономических науках должным образом практически не разработаны. Категория "причинность" и в философии, и в экономике встречаются эпизодически, а серьёзных исследований в этой области крайне мало. В то это же время проблема приоритетности, как в теории, так и на практике имеет актуальное значение.

На наш взгляд, приоритетность подразумевает выделение в определённой совокупности (системе) главного, основного ядра, структурного элемента, который играет доминирующую роль в существовании и развитии данного образования, а также сознательный выбор более предпочтительного варианта по сравнению с другими. Данная категория имеет в экономике универсальный, всеохватывающий характер и имеет множество форм и проявлений.

Приоритеты подразделяют на:

а) личные, коллективные, социальные;

б) идеологические, политические, экономические и т.п.;

в) возрастные;

г) половые;

д) религиозные, научные, культурные и т.д.

В отличие от физического мира, в человеческом обществе и, в частности, в экономике, взаимосвязь случайности, необходимости и приоритетности имеет специфические особенности. Рассмотрим их.

1. Каждый экономический закон выражает необходимую, объективную причинно-следственную связь между явлениями, которые определяют действие данного закона (например, закон спроса и предложения, закон конкуренции и др.). Такая зависимость сама по себе является доминирующей, т.е. приоритетной, уменьшающей сферу случайностей.

2. В случайном, казалось бы, экономическом явлении (банкротство предприятия, всплеск инфляции и т.п.), как правило, есть одна или несколько главных (приоритетных), хотя и опосредованных причин.

3. На различных этапах развития философии и экономики, как правило, приоритет отдавался тем или иным теориям и течениям, в том числе тем из них, которые посвящены необходимости и случайности. Практика, однако, показала доминирующее значение не только материальных, но и личных экономических интересов в социально-экономическом и даже политическом развитии общества. Переходный период, который проходит Украина от командно-административной к рыночной экономике подтверждает такой вывод.

4. Наиболее чётко выделяются необходимые и случайные взаимосвязи в науке об экономическом управлении (менеджмент), которая разделяет среду на внутреннюю (кадры, технология, структура) и внешнюю (государственные органы, потребители, поставщики и др.). И если во внутренней среде существуют прямые, т.е. необходимые связи между элементами, то элементы внешней среды влияют на предприятие опосредованно. Это вовсе не значит, что такие связи являются абсолютно случайными. Нередко внешние факторы становятся приоритетными. Так, дефолт 1998 г. привёл к банкротству тысяч фирм и предпринимателей в России и на Украине. Как вести предприятию в условиях изменяющейся внешней среды – предмет отдельной экономической дисциплины "Стратегическое управление". Таким образом, положение конструктивной роли случайности в жизни человека [1, с.82] полностью распространяется и на экономику в целом. Более того, чрезвычайные, хотя и случайные потрясения (войны, революции) полностью могут блокировать действие необходимых экономических законов и тенденций.

5. Хорошо известны различные, но в своей сущности схожие точки зрения на случайность в различных религиях и религиозных течениях. Так, Н. Лосский отмечает, что бесцельных случайностей в мире нет, всё имеет смысл, так как мир сотворён Богом, всеведущим и всеблагим, и всё, что происходит в мире, имеет провиденциальное значение [2, с.58]. Как видим, при подобном подходе взаимосвязь необходимости, случайности и приоритетности однозначна. Главенство Господа не допускает бессмысленных случайностей.

6. От случайностей истинных следует отличать случайности ложные, т.е. мнимые, которые имеют место в социально-экономической жизни общества. Случайно ли кризисное состояние экономики Украины за последние 15 лет? Конечно, нет! Это, в первую очередь, следствие главных причин: политической нестабильности и слабого уровня управления экономикой. И, наоборот, процветание высокоразвитых стран (Канада, США, Швеция, Япония, Германия и др.) является следствием тех же, но со знаком "плюс", причин – политической стабильности и высокого уровня менеджмента.

7. Не существует, однако, единой панацеи (абсолютного приоритета) экономического процветания. Экономика постоянно функционирует между необходимым и случайным. "Совершенно очевидно, – указывал Л. Эрхард, главный архитектор немецкого "экономического чуда", – что по разработанному раз и навсегда рецепту нельзя "облагодетельствовать" экономику, условия, процессы и цели которой в силу тысяч внешних и внутренних причин подвержены постоянным переменам" [3, с.156].

Другими словами, нет и не может быть вечных приоритетов, тем более в человеческом обществе. Они постоянно меняются в зависимости от системы ценностей, которые изучает, как известно, аксиология, прагматическая функция которой в современном обществе, к сожалению, не востребована. С теоретической точки зрения, истина здесь заключается в том, что ни наука, ни религия, ни культура не должны “насильно” навязывать своих ценностей и приоритетов. В конечном счёте, “последнее слово” остаётся за историей, т.е. общественной практикой.

Литература:

1. Сачков Ю.В. Конструктивная роль случая // Вопросы философии. – 1988. –  № 5.

2. Лосский Н. О случайностях // Диалог. –  1991. – № 18.

3. Эрхард Л. Полвека размышлений. Речи и статьи. – М.: Русенко: Ордынка, 1993. –608с.

 

Костянтин Кротов (Вінниця)

РОЗУМ НАУКОВИЙ І РОЗУМ РЕЛІГІЙНИЙ:

ІСТИНА В ПЕРШІЙ ІНСТАНЦІЇ

Релігія є сферою, де домінуючою є віра. Віра в абсолют, який трансцендентний людині. Епоха Середньовіччя характеризується домінуванням саме релігійної свідомості.

Науковий світогляд стає домінуючим лише в епоху НТР, коли людство починає дивитись на розум, як на головне знаряддя вирішення багатьох проблем, які постали перед цивілізацією.

Якщо в працях багатьох класичних християнських мислителів (В. Великий, Г. Ниський, Д. Ареопат та ін.) існує значне протиставлення науки і релігії, розуму і віри, то в сучасній християнській традиції, яку уособлює філософія неотомізму і неопротестантизму, розум і віра, наука і релігія намагаються поєднатись.

В творчості відомого представника філософії неопротестантизму П. Тіліха розум і віра виступають як дві рівнозначні сфери людського самовизначення в світі.

Епоха глобальних катаклізмів ХХ століття, яка характеризується війнами, революціями, економічними експериментами над людиною стала розчаруванням в ідеалах прогресу, та абсолютизації людини, як саме розумної істоти.

Якщо сучасна ортодоксальна православна традиція протиставляє розум науковий і розум релігійний, то більшість християнських мислителів ХХ століття (Р. Нібур, Д. Бонхофер, Р. Бультман) прагнуть знайти синтез цих двох понять.

Саме розум науковий допомагає людині опанувати оточуючий світ, розум релігійний осягає таємниці духовного.

На зв’язок релігійного і наукового розуму вказує відомий християнський мислитель К. Досон. Саме в спірітуалізації матеріального світу релігією, та матеріалізації духовного світу науки він бачить гармонійний шлях історичного розвитку людства.

Науковий розум ґрунтується на логічних засадах, наука має ґрунтовну експериментальну базу.

Релігійний розум ґрунтується на ідеї провіденціалізму, де світом править Божественне провидіння, де в принципі виключається випадковість, але людина, маючи свободу вибору, сама вибирає свій певний життєвий шлях.

 

Ольга Цымбал (Винница)

СЛУЧАЙНОСТЬ И СВОБОДА В ГУМАНИТАРИСТИКЕ

Человек существует в мире, где каждый новый день преподносит ему всё новые неожиданности. Порой мы изо всех сил пытаемся предугадать, что ждёт нас в самом недалёком будущем, но всё время натыкаемся на различные случайные обстоятельства, корректирующие наши действия, поведение, образ жизни или само к ней отношение. Стремление многих людей встретить завтрашний день во всеоружии обеспечивает процветание астрологов, магов, гадалок и прочих разномастных шарлатанов, особо активный всплеск деятельности которых наблюдается в последние годы. Что же за первобытный страх испытывает человеческое существо перед неизвестностью? Что же такое эта самая случайность?

Случайность нередко определяют как результат перекрещивания независимым причинных процессов, событий. То есть случайности в буквальном понимании не существует. Любое событие имеет причину, десятки или сотни причин, и само по себе является причиной будущих событий. Наш мир так огромен и разнообразен, а человек так мал и несовершенен, что просто не в состоянии охватить, понять и запомнить большую часть той информации, которая обрушивается на наши головы ежедневно, не говоря уж о том, что остаётся за кругом нашего внимания по причине отсутствия интереса, нехватки времени или непосвящённости в происходящее. Жизнь бурлит повсеместно на нашей маленькой планете и, можно надеяться, ещё где-нибудь во Вселенной, и никогда отдельно взятый человек не сможет узнать всё и обо всём. Стоит признать, что случайностью мы привыкли называть то, в причинах чего нам сложно разобраться.

Даже подразделение случайностей на приятные сюрпризы, неприятные неожиданности, досадные накладки, фатальные ошибки и чудесные непредвиденности весьма условно. Одно и тоже происшествие даже у минимального количества людей вызовет (за редким исключением) совершенно различные реакции и подтолкнёт к различным действиям. Предположим, простой турист – любитель азартных игр – по счастливому стечению обстоятельств смог сорвать банк в каком-либо казино. Сам-то он невероятно рад, а вот хозяин казино – вряд ли.

Возможно, как раз для того, чтобы побороть вечное опасение перед непредвиденным, люди выдумали азартные игры. Любая азартная игра даёт возможность "поиграть" со случайностью, надежду на выигрыш и возможность вовремя остановиться. Возникает иллюзия, что, тренируя память и верно прочитывая собственные ходы, можно хотя бы в этом виде деятельности поспорить с неизвестностью.

Если рассматривать отдельно взятый случай выпадения одной из граней с игральными костями или монетой, можно убедиться, что он на самом деле не таит в себе никаких случайностей. И монета, и кубики с цифрами – обыкновенные твёрдые тела, на которые распространяются законы физики. Как они упадут, зависит от того под каким углом и с какой силой их подбросить. Суть в том, что человек не может на глаз определить все нужные параметры, и результат для него однозначно непредсказуем.

Хочется упомянуть и о человеческой свободе в контексте её взаимоотношения со случайностью. Свобода – это возможность человека мыслить и поступать в соответствии со своими представлениями и желаниями, а не вследствие внутреннего или внешнего принуждения. Может ли человек считаться свободным в среде, полной неожиданностей? Чего стоит его пресловутая возможность выбора, если все его начинания могут быть внезапно перечёркнуты слепой случайностью? Все мы зависим от совокупности последствий тех событий, которые совершились или не совершились на каком-то отрезке прошлого. Порой складывается впечатление, что не люди пишут историю своими жизнями, а история диктует людям правила существования. Если отбросить социальную природу человека, на которого общество набрасывает прочную сеть норм, условностей и предрассудков, а также постоянное влияние случайных обстоятельств, останется лишь внутренняя свобода – свобода воли, самоопределяемость человека в своих действиях. Тут, пожалуй, поле деятельности ограничивается только личностными характеристиками индивида. Он может плыть по течению, нимало не сопротивляясь обстоятельствам, ища оправдания в невозможности спорить с неизбежным и порой даже получая награду за терпение в виде некой чрезвычайно удачной комбинации случайностей. Ведь в любом случае можно сказать себе, что могло быть и хуже, и продолжать надеяться, что всё как-нибудь утрясётся и сложится к лучшему. Другой вариант – бороться со случайностью либо пробовать обратить её последствия в свою пользу, насколько это возможно.

Можно изучать причины возникновения какой-либо нежелательной ситуации, пресекать их появление или готовиться к ним заранее. В современном мире для людей, особенно негативно относящихся к случайностям, существует страхование всевозможных видов, что позволяет наряду со внутренней свободой наслаждаться душевным спокойствием в агрессивной среде окружающей действительности.

Отмечу ещё одно редкостное, желанное, невероятно удачное стечение обстоятельств, которое мы привычно называем чудом. Пожалуй, ярким примером чуда можно назвать уникальную комбинацию событий, которая вывела человека на господствующую эволюционную ступень.

Отношение к этой категории случайностей не может быть объективным. Упоминания о чудесах лежат в основе всех религий. Ожидание чуда, как и упование на Бога либо Высший Разум, требует от человека веры, которой не нужны доказательства и объяснения. Чудо – всякое явление, которое мы не умеем объяснить по известным нам законам природы. Вообще говоря, к чудесам причисляется всё то, что на данном этапе развития наша цивилизация не в состоянии узнать. Возможно, потенциальным научным открытиям следует подходить сначала интуитивно, а затем – с микроскопом. За гранью познанного таится огромное число чудес, которые перестанут быть таковыми, как только наука до них доберётся, препарирует и классифицирует.

 

Руслан Шмат (Житомир)

Реалізація принципу справедливості і випадковість

Проголошений буржуазно-демократичною революцією принцип справедливості тривалий час був доброю обіцянкою. Рівні можливості громадян буржуазного суспільства далеко не завжди давали рівні результати хоча б тому, що стартові можливості, скажімо, сина безробітного і сина мільйонера істотно відрізняються. Реалізація принципу справедливості відбувалась (і відбувається) у процесі демократизації буржуазного суспільства. Істотну роль у цьому процесі відігравав організований захист своїх інтересів найманими робітниками. Ці та деякі інші обставини все більше переконували буржуазію в тому, що врахування інтересів найманих робітників, дотримання принципу справедливості в кінцевому підсумку сприяє процвітанню їх бізнесу.

Західні соціологи постійно працюють над проблемою побудови моделі такого суспільства, в якому найповніше можна було б втілити принцип справедливості. Їх уже не влаштовує суспільство, в якому дія принципу справедливості поширюється лише на більшість громадян, а інтереси деяких верств ігноруються. ?Справедливість? – за словами американського філософа, мислителя Джона Ролза, – ?відкидає саму думку про те, що несвобода одних може бути виправданням найбільшого благоденствування більшості людей?. Більше того, західні соціологи, враховуючи ту обставину, що навіть найдосконаліші закони не можуть передбачити численні випадковості, які унеможливлюють реалізацію принципу справедливості нормативними актами, переймаються проблемою реалізації принципу справедливості з урахуванням численних випадковостей: матеріальні збитки від землетрусів і повеней, каліцтво тощо. В полі їх уваги перебувають навіть невезіння і невдачі. Реалізуючи  принцип справедливості, зазначає Дж. Ролз, необхідно звести до нуля ефекти специфічних випадковостей. При цьому пропонуються конкретні заходи з боку держави і благодійних організацій, які б дали можливість усунути випадки несправедливості.

Усе сказане свідчить про упереджену оцінку комуністичних ідеологів західної соціології як реакційної, такої, що захищає інтереси буржуазії.